Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

Вставайте!

Страх, вороги, вогонь!

І позаду себе Сем уже чув гудіння голосів, гучний шум і гупання дверей, а попереду в мороці зблиснули вогні, загавкали пси, затупотіли прудкі ноги. Перш ніж він устиг дістатися до кінця вулиці, назустріч йому вже вибіг фермер Домосіл із трьома своїми хлопцями: юним Томом, Веселуном і Ніком. Вони мали сокири в руках і заступили йому дорогу.

— Ні, це не один із розбійників, — почув Сем фермерів голос. — Це гобіт, судячи з розмірів, але якось дивно одягнений. Агов! — гукнув він. — Хто ти, і що тут відбувається?

— Це Сем Грунич. Я повернувся.

Фермер Домосіл підійшов ближче і став розглядати його в сутінках.

— Отакої! — вигукнув він. — Голос у тебе той, та і обличчя не інакше, ніж було, Семе. Проте я проминув би тебе на вулиці через оце твоє вбрання. Здається, ти побував десь у чужинських землях. А ми боялися, що ти помер.

— Е, ні! — відказав Сем. — Ні я, ні пан Фродо. Він тут, і його друзі — теж. Оце й відбувається. Шир повстає. Ми збираємося витурити звідси цих розбійників разом із їхнім Босом. Починаємо негайно.

— Добре, ой добре! — вигукнув фермер Домосіл. — Отож, це нарешті почалось! У мене руки свербіли вже цілий рік, але приятелі не хотіли мені допомогти. А я ж мусив дбати про дружину і про Рузю. Для цих розбійників немає нічого святого. Ну, то ходімо, хлопці! Поріччя піднялося! Ми мусимо бути в осерді подій!

— А як же пані Домоселова та Рузя? — запитав Сем. — Їх небезпечно залишати вдома самих.

— З ними мій Нібс. Але якщо маєш настрій, то можеш піти і допомогти йому, — вишкірившись, сказам фермер Домосіл.

А тоді він і його сини побігли до села.

Сем поспішив до будинку. З широкого подвір’я сходи вели до великих округлих дверей, біля яких стояли пані Домоселова та Рузя, а перед ними — Нібс із вилами в руках.

— Це я! — закричав Сем, під’їжджаючи ближче. — Сем Грунич! Не намагайся мене проштрикнути, Нібсе. На мені все одно кольчуга.

І Сем зіскочив із поні та піднявся східцями. Троє гобітів лиш мовчки вирячилися на нього.

— Доброго вечора, пані Домоселова! — привітався він. — Привіт, Рузю!

— Привіт, Семе! — відказала Рузя. — Де ти був? Подейкували, що ти помер, але я чекала на тебе ще з весни. Ти не квапився, чи не так?

— Напевно, ні, — відповів Сем приголомшено. — Та отепер поспішаю. Ми оточуємо розбійників, і я мушу повертатися до пана Фродо. Проте я подумав, що повинен поглянути, як ведеться пані Домоселовій і тобі, Рузю.

— Нам ведеться добре, дякую, — відказала пані Домоселова. — Чи то пак велося би, якби не ці злодійкуваті розбійники.

— Ну, тоді йди собі! — сказала Рузя. — Якщо ти цілий цей час піклувався про пана Фродо, то як же тобі кидати його тепер, коли довкола стільки небезпек?

Цього Семові було вже занадто. Щоби відповісти Рузі, треба було говорити цілий тиждень поспіль чи, навпаки, мовчати. Тож він розвернувся і скочив на поні. Та щойно від’їхав, Рузя збігла східцями вниз.

— Ти гарно виглядаєш, Семе, — сказала вона. — Їдь-бо! Та будь обережний і повертайся просто сюди, як тільки владнаєш усе з розбійниками!

Приїхавши до друзів, Сем виявив, що повстало вже ціле село. Крім багатьох молодиків, тут зібралося понад сотню відважних гобітів зі сокирами та важкими молотами, з довгими ножами і чималими палицями, а у кількох були навіть мисливські луки. Ще більше селян надходило з віддалених садиб.

Дехто з мешканців розпалив велике багаття — просто щоб оживити все довкола, а також тому, що Бос забороняв навіть це. Насувалася ніч, вогонь горів дедалі яскравіше. Інші мешканці, за наказами Мері, встановлювали на дорогах загороди в усіх кінцях села. Коли ширифи прибули до нижньої брами, то оторопіли: проте, придивившись, що тут діється, більшість із них скинула свої пера та приєдналася до повстанців. Інші крадькома вшилися.

Сем застав Фродо та своїх друзів коло багаття за розмовою зі старим Томом Домоселом, а багато порічнянців з’юрмилося поблизу і приглядалося до них.

— Ну, який буде наш наступний хід? — запитав фермер Домосіл.

— Наразі не можу сказати, — відповів Фродо, — мені потрібно більше відомостей. Скільки загалом тих розбійників?

— Важко визначити, — відказав Домосіл. — Вони крутяться всюди, то приходять, то відходять. Іноді в хижах угорі на шляху до Гобітова їх буває з п’ятдесят, але вони розходяться звідти в усі кінці, щоб обкрадати нас — чи то пак «збирати крам», як вони це називають. Однак біля Начальства, як вони його кличуть, цих розбишак рідко буває менше, ніж двадцять. А він сидить у Торбиному Куті — чи сидів, бо вже давненько не показувався з нори. Його взагалі ніхто не бачив уже тиждень чи навіть і два, та служаки нікого туди і близько не підпускають.

— Але вони є не тільки в Гобітові? — запитав Піпін.

— На жаль, ні, — відказав Домосіл. — Чимало їх є і ген на півдні в Довгодолі та біля Сарн-Броду — так я чув; іще кільканадцять вештається в Лісовому Куті, а їхні хижі є також у Шляхостріччі. І не забуваймо про буцегарні, як вони їх називають: старі складські тунелі в Міхоритові, які розбійники перетворили на в’язниці для тих, хто повстає супроти них. Однак не думаю, що в Ширі їх набереться бодай три сотні разом узятих. Ми зможемо їх здолати, якщо діятимемо всі гуртом.

— А зброю вони мають? — запитав Мері.

— Батоги, ножі та палиці — цього досить для виконання їхньої брудної роботи. Принаймні це все, що вони наразі показували, — відказав Домосіл. — Але, мабуть, у них знайдеться й інша зброя, якщо дійде до бійки. Дехто має луки — це точно. Бо вони підстрелили одного-двох наших гобітів.

— От тобі й на, Фродо! — сказав Мері. — Я знав, що нам доведеться битися. Ну, що ж, убивати почали вони.

— Не зовсім так, — поправив його Домосіл. — Стріляли вони не перші. Стрілянину розпочали Туки. Розумієш, твій батько, пане Переґріне, — він від самого початку не мирився з Лото: казав, якщо комусь заманулося побавитись у проводиря в