Читати книгу - "Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет"

— Я піду поговорю з ним.

Вони разом спустилися сходами.

Матрос повторив Маргарет усю історію. Він розповів їй, як сталося нещастя — за його свідченням, це сталося на його очах, — і описав, які ушкодження дістав її батько. При цьому він додав, що, хоча лікар і стверджує, що небезпека життю не загрожує, однак пан Кастелл думає інакше і весь час просить, аби до нього негайно привели дочку.

Незважаючи на все, Маргарет сумнівалася й зволікала — вона боялася сама не розуміючи чого.

— Пітер буде тут щонайбільше через дві години, — звернулася вона до Бетті. — Може, краще дочекатися його?

— О Маргарет, а що, коли тим часом твій батько помре? Напевне, він краще знає, що з ним, аніж той коновал, якого до нього викликали. Адже тоді ти втратиш спокій на все життя! Звичайно, тобі треба їхати. Або, в крайньому разі, поїду я сама.

Маргарет усе ще сумнівалася, поки не втрутився матрос:

— Міледі, якщо ви поїдете, то я можу провести вас до того місця, де на вас чекає шлюпка, щоб переправити через річку. Якщо ж ні, я повинен вас залишити — судно відійде зі сходом місяця, вони чекають тільки вашого приїзду, щоб перенести хазяїна, вашого батька, на берег. Вони гадають, що краще це зробити при вас. Якщо ж ви не приїдете, вони це зроблять самі якнайобережніше. Там ви завтра й знайдете пана Кастелла, живого чи мертвого. — Сказавши це, матрос узяв свою шапку з наміром іти.

— Я поїду з вами! — вигукнула Маргарет. — Ти маєш рацію, Бетті. Накажи осідлати двох коней, мого та грума. Та нехай на його коня знайдуть інше сідло, зручне для тебе. Поїдемо разом. У матроса, мабуть, кінь є.

Матрос ствердно кивнув головою і пішов слідом за Бетті на конюшню. Маргарет схопила перо й почала поспіхом писати Пітерові записку. Вона повідомляла йому про нещастя, що спіткало їх, та благала негайно їхати слідом за нею. “Я змушена їхати, — дописала вона, — одна, з Бетті й незнайомим чоловіком. Але я повинна це зробити, бо моє серце розривається від страху за батька. Коханий, швидше їдь за мною”.

Маргарет передала записку слузі, який провів матроса, і наказала вручити цього листа містерові Пітеру Бруму терміново, як тільки він з’явиться. Слуга заприсягнувся, що зробить це.

Затим Маргарет дістала для себе та для Бетті прості чорні плащі з каптурами, під якими мали ховатися їхні обличчя, І незабаром вони вже були на конях.

— Стій! — вигукнула Маргарет, звертаючись до матроса, коли вони вже налаштувалися їхати. — Чому батько не послав замість тебе когось із своїх слуг і чому він не написав мені?

Матрос щиро здивувався:

— Його слуги доглядають за ним, і він наказав їхати мені, бо я знаю дорогу, в мене на березі гарний кінь, на якому я, як правило, їжджу з дорученнями в Лондон. А щодо листа, то лікар почав писати, але він робив це так повільно, що пан Кастелл наказав мені негайно їхати. Схоже, — додав він з деяким роздратуванням, звертаючись до Бетті, що пані Маргарет не довіряє мені. Якщо так, то нехай вона собі шукає іншого провідника або залишається вдома. Мені все одно. Я виконав те, що мені наказано.

Цими словами спритник розвіяв страхи Маргарет, але Бетті, пам’ятаючи про лист д’Агвілара, була все-таки збентежена. Вся ця історія мала дещо дивний вигляд, але нерозумна й марнолюбна дівчина запевняла себе, що коли тут щось і підстроєне, то лише для того, аби допомогти їй. Адже її саму не відпустили б. Бетті, правду кажучи, збожеволіла й не дуже замислювалася над тим, що чинить. На її виправдання треба лише сказати, їй і на думку не спадало, що її кузині Маргарет може загрожувати якась неприємність або що вся ця історія з Кастеллом та його пораненням — брехня.

Незабаром вони вже були за межами Лондона й швидко їхали вздовж північного берега річки. їхній провідник пояснив, що судно стоїть не біля самого берега і що човен чекає на них у Тільбюрі. Туди було більш як двадцять миль, і як вони не поспішали, ніч настала раніше, ніж вони прибули на місце. Врешті-решт, коли вони були геть вимучені важкою дорогою, матрос зупинився біля берега й оголосив, що вони вже приїхали. Неподалік виднілася маленька пристань, але довкола не було жодного будинку. Спішившись, матрос передав повіддя свого коня груму, спустився до пристані й голосно запитав, чи тут шлюпка з “Маргарет”. Чийсь голос відповів: “Так”. Потім він якусь хвильку погомонів з людьми в шлюпці — про що, Маргарет та Бетті не чули — і прибіг назад. Матрос запропонував їм спішитися й повідомив, що вони дуже добре зробили, приїхавши, бо панові Кастеллу погіршало і він весь час кличе дочку.

Матрос наказав груму відвести коней на заїжджий двір і дочекатися там їхнього повернення чи нових розпоряджень. Матрос запропонував Бетті поїхати з грумом, оскільки в шлюпці не було місця. Бетті ладна була погодитись, гадаючи, що це частина плану її викрадення, але Маргарет заявила, що, коли Бетті не буде разом з нею, вона не ступить і кроку. Трохи побурчавши, матрос повів їх якимись дерев’яними сходинками до шлюпки, обриси якої ледве виднілися в темряві.

Як тільки Маргарет та Бетті всілися поряд на кормі, шлюпка відштовхнулася від берега й понеслась уперед, у пітьму. Один з матросів засвітив ліхтар і прилаштував його попереду. Десь далеко, немовби у відповідь на цей сигнал, теж спалахнув вогник, і шлюпку спрямували на нього. Тепер Маргарет наважилася запитати у веслярів про стан свого батька, але матрос, їхній провідник, попросив її не відволікати тих розмовами, бо течія тут швидка і шлюпка може перекинутися. Маргарет мучили сумніви і страх. Вона замовкла, стежачи за вогником, який дедалі наближався, поки нарешті не опинився над їхніми головами.

— Це “Маргарет”? — гукнув провідник, і знову чийсь голос відповів ствердно.