Читати книгу - "Ліки від страху"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Слухаюсь, — сказав Поздняков, і в його непроникній сержантській незворушності мені помітні були прикрість, біль і гіркота.
Він повернувся до Александрової і сказав неголосно, проте сухо й дуже твердо:
— Надягайте пальто, громадяночко. Поїдемо на Петровку…
… За зцілення своє канонік собору святого Мартіна шляхетний Корнеліус фон Ліхтенфельс зобов'язався сплатити мені сто гульденів. Вдивляючись у його мишачий злий писок з круглими маленькими западинами очниць, я насилу впізнав родича Зигмонта Хюттера, який примчав на розподіл майна у замок великого алхіміка. Час ніби тер його ці роки між долонями — такий він весь був старий, м'ятий, корчений, пожований. Тільки злоби в ньому анітрохи не поменшало.
Уже приречений лікарями до смерті, майже відспіваний, двічі маслосвячений, він із жахом прикликав мене й тепер; пожвавившись після терріаку, порожевівши від потрійної дози лавандових пігулок, відчувши приплив сил від суміші хлібного спирту, соку алое і гречаного меду, напівлежав на високих подушках і говорив сам із собою:
— Безчесні пройдисвіти, гидкі хапуги, безбожники, які забули страждання сина господнього, ви вже розділили, мабуть, мою парафію, розрахували, кому що дістанеться! А дзуськи! Рано втішилися, мерзотники! Явлюся з божою поміччю в храм — усіх вас закличу до відповіді! І нечестивих хабарників покараю — вкушу, як віслюк!
Я засміявся і сказав:
— Мабуть, як собака, ваше преосвященство?
Фон-Ліхтенфельс махнув на мене рукою:
— Як осел! Собака, кусаючи, не ламає кістку! — Він далі бурмотів собі під ніс: — Постривайте, нечестивці, за всі ваші гріхи мерзенні настане час кари — спалахне вогонь яскравіше за сонце, і зникнете всі в пекельному сірчаному полум'ї…
Увійшов до покоїв слуга й сказав, що мене чекає біля входу Опорінус. Я спустився до нього і з обличчя його зрозумів, що звістки він приніс жахливі.
— Вчителю! Лист із Женеви: кальвіністи заарештували Азрієля і засудили до спалення…
Не пам'ятаю, як мчав я на коні гірською дорогою до Женеви, як приїхав дощовим, сірим ранком у це тихе прекрасне містечко, побачив юрби людей, які бігли вузенькими вуличками в бік ринкової площі, і зрозумів, що вже нічого не змінити — я спізнився.
Дрібний голос барабанів гримкотить погрозливо і глухо, ось заверещала криком очікуваної муки флейта — засудженого вивели з каземату. Сахнулися люди вздовж будинків і завмерли в переляку й нерухомості, важкий тупіт підкованих чобіт пливе в ранковій тиші. І знову юрба ожила — всі займають місця якомога ближче, щоб краще бачити. Десь лишився мій кінь, і сил опиратися нема — юрба рікою потягла мене до ешафота, і біжать люди швидше конвою, і стукіт барабанних паличок віддаляється, він схожий на громове рокотання за обрієм чи плин крові в людському серці.
Потім усі зупинились, і бачу я, що стою на запрудженій народом площі і зведено поряд дерев'яний поміст, і стовп над ним із залізними ланцюгами, і купа дров і хмизу.
Ось місце твого останнього притулку, мудрий і добрий Азрієлю.
Промчали кінні гвардійці і древками списів, канчуками і піхвами палашів проклали широкий і прямий коридор до помосту. Сходить на нього величезний чоловік у чорному балахоні, і червоні зісподу рукави його закачані до ліктів, і хрящувате гостре. ніщо виражає безжальиість і нудьгу… Кат перехрестився і сів на купу дров.
Загриміли протягло барабани, зовсім поряд пронизливо свиснула флейта — на площу вивели Азрієля. Санбеніто — останнє вбрання приреченого — смугастими складками спадає з плечей його, і дивиться він поверх юрби.
Тьмяніє світ в очах моїх — то бачу світло довкола, то занурюється все у морок і небуття.
— Чи визнаєш ти, богохульнику і єретику, який впав у мирську суєту, покарання, призначене тобі благочестивою радою міста Женеви, справедливим? Чи готовий ти спокутуватися?
Довго тиша пливе над площею, пітьма знову заливає мене, і звідкілясь іздалеку мені чути кволий голос Азрієля:
— З усіх створінь божих на землі, які вигодовані до життя молоком материнським, тільки щурі й люди вбивають собі подібних…
«… Як високо небо над землею, так велика милість господа, як далеко схід від заходу, так віддалив від нас беззаконня наші…» — говорив маленький Кальвін.
— І нема у вас права вбити мене, а є лише сила! — чую я голос Азрієля.
Немає повітря на площі, а дихають усі відчаєм, страхом і смутком.
— Прийшовши в наше місто, проповідував ти, що немає життя вічного і немає царства небесного, а є лише пізнання природи людини і лікування її чародійським зіллям твого вчителя Парацельса. Чи зрікаєшся ти мерзенних єретичних догм чаклуна і богохульника Теофраста Гогенгейма?
— Швидше небо впаде на землю і схід зійдеться із заходом, ніж зречусь я добросердої мудрості батька й наставника свого! — долітає шепіт Азрієля.
— Чи говорив ти в корчмі «Жовтий віслюк», що великий батько реформації Мартін Лютер і богопротивний папа Юлій — свині, які жеруть з одного корита людського невігластва?
— Говорив і думаю зараз так само…
— Сотворив господь іудеїв, єретиків, розумників спокусниками доброго християнського людства, — каже Кальвін і змахує широким чорним рукавом ряси, і димне смолисте полум'я чадно спалахує на помості.
— Не вистачить вам диму від вогнищ усієї Європи, щоб затьмарити світло розуму й совісті. «А-а-а!» — лунає над площею пронизливий крик Азрієля.
Лускає на обличчі біла шкіра його, з сичанням і тріском горить рудо волосся, і кров разом із слізьми тече на груди.
І закричало в мені серце в прагненні полегшити його останню муку жахливу:
— Азрієлю, сину душі моєї, чи ти чуєш
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліки від страху», після закриття браузера.