Читати книгу - "Зоряні крила"

Коли прийшли з кладовища, вже повернулася від родичів бабуся, і почуття самотності стало не таким гострим. Оленка навіть зовсім заспокоїлася: в їхній сім'ї бабуся завжди вважалася найголовнішою, і раз вони вже тут, то боятися і плакати нічого.

Та Вані однаково не було спокою Він почував ні своїх вузьких хлоп'ячих плечах величезну відповідальність і знав, що мусить нести її сам, бо нікому звіряти свою таємницю не мав права.

Другого дня він узяв у сінях папери Віри Михайлівни, добре їх роздивився і, хоч нічого не зрозумів у плетиві химерних ліній, сам собі сказав, що без цього винаходу радянським військам буде важче розбити німців, Значить, він — піонер Ваня Коваленко — мусить за всяку ціну зберегти цей пакунок, перенести його через лінію фронту, далеко-далеко, та віддати радянським людям. Як шкода, що ніхто не може йому допомогти! А що як розповісти про все кому-небудь? Кому ж? Оленці? Бабусі?.. Та ні. Вони перелякаються, нікуди його не пустять і, мабуть, і зовсім знищать дорогоцінні папери, щоб не наражатися на небезпеку… Чи сказати комусь із хлопців? Ні, для того треба було всіх перевірити, а часу вже не було. Ой, як мало часу у Вані Коваленка!. — Та нічого, він піде сам. Ніхто не зверне уваги на такого малого, воно ще краще буде…

Другого дня, пізно ввечері, із села Спасівки вийшов маленький горбатий хлопчик. За плечима в нього висіла торбина з убогими харчами, в руці був виламаний у садку черешневий ціпок. Хлопчик був згоден дати перевірити свою торбу кому завгодно, але нізащо в світі не дозволив би торкнутися свого горба.

Хлопчик глянув на рідне село, що принишкло, причаїлося в осінній тиші, і не поспішаючи, зберігаючи сили для далекої дороги, рушив на схід.

Марина Токова відірвала важко навантажений літак від землі не дуже впевнено, а Росовський, побачивши її в повітрі, зітхнув з полегшенням; сісти в Харкові Марина, мабуть, зуміє, а збитися з шляху тут просто неможливо — тримай курс точно на схід і прилетиш додому. А до того ж і наземних, ясно видимих орієнтирів тут багато. Єдине, чого слід боятися, — це зустрічі з мессершміттами, але тут передбачити нічого не можна, все залежить від випадку.

Росовський дивився вслід літакові, аж поки він не зник з очей, потім коротко зітхнув, підійшов до Короля і сказав:

— Стали ми з вами замість танкістів і пілотів звичайною піхотою. Незвична ситуація, але нічого не вдієш… Будемо рушати:

— Так, будемо рушати, — відповів Орленко, все ще дивлячись туди, де зник літак.

— Будемо рушати, — підтвердив Король. — Мені тепер ніби камінь з душі впав, коли Токова полетіла. Ми прорвемося до своїх, я певен.

Він був старший за званням у цій невеличкій групі, яка складалася з трьох десятків танкістів і одного льотчика, і тому командування само собою лягло на його плечі. Перед тим як вирушати, Король перевірив озброєння загону. Гранат і автоматних патронів було чимало — це добра сила, коли вміло її застосувати.

— Прорвемося, — впевнено сказав він. — Іти будемо тільки вночі: так, напевне, буде легше. Сьогодні можна іти до вечора, у німців тут ще немає сталого фронту.

Від цих упевнених слів, які вимовив командир, усім стало легше. Найстрашніше на війні залишитися без командира, без людини, яка знає більше за тебе, може послати тебе на смерть і водночас відповідає за твоє життя. І то не біда, що командир може послати тебе в саме пекло вогню: він напевне знає, що робить, і вчиняє так, усе зваживши і продумавши. Кожен солдат знає: коли залишаєшся без командира і починаєш діяти наосліп, тикаєшся, ніби сліпе кошеня, то в одне, то в друге місце фронту, тоді вже напевне не перемогти. І бувають хвилини на війні, коли взяти на себе командирські обов'язки стократ важче, ніж піти в бій, в атаку.

Тихе гудіння почулося над степом. Високо в небі на схід пішли важкі бомбардувальники Ю-88.

— Ну, вони для нашої Марини не страшні, — зауважив Росовський.

— Вона вже, мабуть, далеко, — сказав Орленко.

— Пішли її наздоганяти, — скомандував Король, і весь загін, виславши вперед розвідку з трьох танкістів, рушив у свою далеку і страдну путь.

Пустельними дорогами, де не було видно не тільки німців, а й взагалі жодної живої людини, йшли вони цілісіньку ніч і спинилися, коли розвиднілось. У чималому лісі заховалися, замаскувались, ніби потонули у припорошеній пилюгою зелені. Король добре розумів, що німці зараз дуже швидко посуваються вперед, їхні тили відстають і між фронтом і лінією тилів утворюється ніби порожнеча, де немає військ. Саме цієї смуги і треба було триматися, а потім рішуче вдарити, перетяти фронт і вийти до своїх.

Але не так сталося, як гадалося. Вже на другу ніч їм довелося прийняти бій. У великому селі, куди вони зайшли в темряві, нічого не розвідавши, було повнісінько німців. Почалася шалена стрілянина. Піхто не міг зрозуміти, де свої, де чужі. Коли вони вирвалися за село, чотирьох танкістів не стало: може, вбито їх, а може, поранені залишилися лежати десь під хатами.

— Погано воювали, — сказав Король, — полізли без розвідки, от і погубили хлопців…

Але, незважаючи на це, наказав іти вперед до світанку, щоб менше кілометрів залишалося до фронту.

Ще один день пересиділи вони у високому очереті на березі малесенької річечки, десь трохи північніше Полтави, а після цього ні дня, ні ночі для них не стало, почався суцільний бій. Тут, уже недалеко від Харкова, багато груп, які виходили з оточення, пробували прорватися через фронт, і німці стримували їх, намагаючись винищити поодинці або завернути назад в оточення.

Гітлерівцям доводилося тримати ніби