Читати книгу - "Зоряні крила"

— Сьогодні будемо прориватися — сказав Король увечері, коли вони перейшли великий простір вільного поля і заховалися у переліску, — сьогодні будемо у своїх.

Він сказав ці слова цілком впевнено, але кожному подумалося, що не всі дійдуть до Харкова. Порідів їхній загін за дальню дорогу. Вже семеро танкістів залишилося на зайнятій німцями землі, ще четверо поранених не могли вести бій, хоч і не відставали. Невелика тепер сила — цей загін танкістів, та вони не зломлені, вони ідуть на схід і мусять дійти.

Король оглянув укритих чорною кіптюгою і важкою курявою бійців. Як несхожі вони на тих танкістів, що у новесеньких комбінезонах хвацько і весело сідали в танки і йшли в першу атаку! Нічого, будуть ще у нас і танки, і переможні атаки, дайте нам тільки до Харкова дістатися, — все буде…

Безмісячний вечір опустився над степом. Темрява, хоч в око стрель. Саме добра пора для прориву.

Вони рушили із свого сховиська до німецьких позицій. Ішли обережно, широким фронтом, прагнучи швидше знайти те слабке місце, де можна буде вдарити найсильніше. Тиша стояла над степом. Танкісти сунулися як тіні, намагаючись не втрачати зв'язку між собою, не розгубитися в цій кромішній пітьмі. Тиша здавалася підозрілою, неймовірною, мабуть, за нею заховані якісь несподіванки, пастки.

Так пересувалися вони вперед у цілковитій темряві годину і другу. Фронт мусив бути ось тут, уже зовсім близько. Не могли ж вони пройти його непомітно…

Так, непомітно тут не міг би пройти ніхто. Злетіла вгору освітлювальна ракета, все осяваючи зеленкуватим світлом, і тоді почався бій. Король потім ніколи не міг пригадати всіх подробиць цієї ночі. Він пам'ятав тільки, як звідтіля, зі сходу, в найбільший розпал бою почала бити артилерія і фашисти поховалися в окопи… Саме оцю паузу, коли затих німецький вогонь, використав Король і рвонувся вперед, чуючи над головою шелест снарядів. Бійці, оглушені, майже нічого вже не розуміючи, прорвалися через останні німецькі окопи і опинилися у своїх.

Ще кількох танкістів не побачив на ранок у своєму загоні Король. Самому йому куля черкнула плече. Росовський і Орленко вийшли неушкоджені. А скількох фашистів знищили вони на своєму шляху! Коли порахувати, то, мабуть, вийде немало. Але найголовніше те, що за ці дні набули вони військового досвіду, добре навчилися воювати. Тепер вони вже по праву могли зватися досвідченими командирами, тепер вони вже знали, як треба вигравати найскладніші бої.

І зразу ж, після страшного напруження прориву, в Харкові опинилися вони в зовсім відмінній, майже мирній обстановці. Дивно було навіть думати, що тут існує, працює давно знайомий готель «Інтернаціонал», у номері якого помістив їх комендант до одержання нових призначень. Це було неймовірно, так ніби потрапили вони в якийсь зовсім інший, невоєнний світ.

Вони вимилися, почистилися, переодяглися в нову форму. Одержання призначень зайняло небагато часу, тепер треба чекати, поки прийдуть танки.

Знайомі льотчики розповіли Росовському, що Котів, лежить у госпіталі, а Марина вже давно вилетіла із своїми кресленнями на завод до Крайнєва. Росовський зітхнув полегшено і водночас сумовито. Тепер, коли він знову повертається у свою частину, ніхто не може сказати, коли ж їм доведеться побачитися. Але вона вже, напевне, в безпечному місці, і це найважливіше.

Так минуло кілька днів спочинку в Харкові. Готуючись до нових наступів, підтягали свої тили гітлерівські війська. Зі сходу до фронту теж ішла нова техніка.

Росовський, Король і Орленко зустрілися, щоб попрощатися у маленькому номері харківської о готелю Для кожного з них було ясно, що ця довга, виснажуюча війна тільки починається, і ніхто з них не міг сказати напевне, чи доведеться знову зустрітися. Вони довго сиділи, розмовляючи про події на фронтах, намагаючись скласти якісь прогнози на майбутнє. Це була одна з тих розмов, які часто відбуваються під час війни і дуже нагадують ворожіння на кофейній гущі. Росовський помітив це перший; вони посміялися самі з себе.

Орленко кілька разів підходив до дзеркала; то тут, то там поправляв форму, домагаючись повної бездоганності.

— Зовсім жених, — засміявся Король.

— Жених? — перепитав Орленко. — Ні, я, здається, ще не жених, але форму в порядку тримати люблю. Я зовсім інакше себе відчув, коли її вдяг. Це, брат, велике діло — наша червоноармійська форма. Коли ми з оточення виходили, я багато разів про цю нашу форму думав. От зніми ми її — і йти нам було б стократ легше. Можна було б вужами проповзти через лінію фронту. А ми не захотіли цього і пройшли з боєм. Скидати форму навіть ніхто і не подумав. Це, брат, для мене не просто матерія, це символ моєї воїнської честі, це моє право зватися радянським командиром… А ти кажеш — жених.

Росовський і Король усміхнулися, слухаючи цю схвильовану мову. От, здається, і слова вимовляє Орленко якісь офіційні, а звучать вони зовсім інакше, ніж могли б прозвучати, скажімо, ще весною.

До кімнати зайшов червоноармієць, спитав дозволу звернутися, простяг Королеві пакета, попросив розписатися. Потім чітко повернувся і зник.

Король розірвав пакета, прочитав написане, і вперше за довгий час обличчя його заясніло усмішкою. Це був звичайний виклик до частини, але не в місце її розташування, а на товарну станцію Основа. Король дуже добре зрозумів, що це означає.

— Ну, друзі, настав час прощатися, — сказав він, встаючи і звертаючись, власне кажучи, тільки до одного Росовського. — Зараз ми з Орленком поїдемо нові машини приймати.

— Ох, і хочеться ж мені в танк знову сісти, — вигукнув Орленко.

— Мені теж не терпиться, — сказав Король, — вийшли ми з вами із самісінького пекла, з боєм вийшли, чесно, а все-таки почуття таке, ніби там, на заході, коли мені танк спалили, я щось не так зробив, чимсь завинив ніби перед всіма… І ти знаєш, це почуття остаточно тільки в бою можна стерти… Ви, мабуть, добре розумієте мене, друзі…

Він несподівано замовк, невміло обняв