Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

Про медитацію можна забути. Жоден кривдник, жоден смертельний ворог не сидів у її голові так завзято, як цей чортів всевидящий смертний! Чітке усвідомлення його корисності і неможливість забути те, що він зробив з її свідомістю, її спогадами, просто зводили з розуму Каргіну. Вбити – не можна, цінний. Обірвати всі контакти – не можна, та сама причина. Доручити комусь усі взаємодії з ним… А кому? Голова клану має і своїх справ по горло, до того ж – це абсолютно невиправданий ризик. Раз її, заступника, вже прочитали, наче книжку, не вистачало ще, щоб Людмила зазнала такого. Тоді вже Дубровського не врятує жодна корисність – доведеться усувати. Чужа людина, яка знає всі таємниці клану, здатна дізнатися про будь-які рішення його голови – це пряма загроза самому існуванню Каргіних. На таке ніхто не піде.

Так, сама Алла теж володіла величезною кількістю небезпечних знань. Але все-таки до Людмили, яка була старша і досвідченіша на цілих триста років, їй було далеко. Загалом, на цьому етапі життя можливість гідно поквитатися з Віктором у Каргіної була відсутня. І це її дуже дратувало.

– Щиро сподіваюся, що ти будеш настільки негідним цапом, що хоча б запізнишся з обіцяним закляттям, містере Дубровський. – Сказала вголос відьма і вдарила в повітрі перед собою, немов цілячись гострими нігтями в чиєсь горло. І на стіні її розкішних кланових апартаментів з'явилися чотири потворні тріщини, що сочилися пітьмою.

***

Я все ще був у цій кімнаті. І якщо раніше планувалося, що Даша з Парамоном будуть десь неподалік, з їжею для моєї «підзарядки», то після початку процесу запису заклинання в мені наче щось клацнуло. Цей перший раз здався мені чимось особистим. Якимось містичним таїнством. Тут мали бути тільки я і те, що можна назвати магією. Тим паче, досить небезпечною магією. Тож, поміркувавши трохи, я попросив Парамона принести сюди їжу, що він мені приготував. А потім вийти до зали разом із Дашею. Так як це була найдальша від спальні кімната. Також попросив домового посилити захист малої спальні. З тим розрахунком, щоби якщо щось піде не так – Даша не постраждала.

Тому що я взагалі не знаю, чи правильно роблю. До мене подібного ніхто не робив. І якась техніка безпеки все ж таки потрібна. За підсумками, вони сидять у залі, звідки до мене доносяться їхні цікавість, побоювання та хвилювання. А я – тут. Дивлюся, як посилений мною шмат шпалер стає чимось іншим. З кожною краплею моєї крові.

Папір ніби став губкою. Жодна крапля не залишала розводів, ляпок і мокрих плям. Майбутній чарівний сувій жадібно вбирав усе. На білій поверхні все чіткіше і чіткіше проступали візерунки позамежної, чарівної складності. Я брав щось пожувати не дивлячись. Закидав до рота чергову порцію, запивав чимось із залишених мені глечиків. І знову робив надріз. Моє життя лінивими, червоними краплями залишало мене, повертаючи життя таємному мистецтву. За нього вбивали. За нього померли. Це вже я знав точно. Юлія Каргіна віддала все до останньої краплі крові, щоб сховати ці чари. А зараз, у цій кімнаті, у звичайній харківській багатоповерхівці, моя кров витягала цю таємницю з небуття тонкою червоною ниточкою. Було в цьому щось... невимовне.

Думки вже давно не мчали шаленими табунами. Я чи то ввійшов у якийсь транс, чи злегка змучений безперервною крововтратою, відчував себе як у густому, червоному тумані. З якого повільно, знехотя випливало лише найважливіше зараз. Божевільна геометрична краса на підлозі. Ніж в одній руці. І повільний червоний струмок, що біжить вниз від згину ліктя іншої руки.

Я заворожено дивився на чарівництво, що відроджувалося, і дивувався розуму тієї, хто його придумав. Лінії сфер пульсували, наче серце. Червоні призми тремтіли і прогиналися, наче від вітру чи в екстазі. Магічне марево (чи Очі?..) доносили до мене тихий жіночий шепіт. Чомусь я точно знав, що він належить авторці прокляття. Це навіть не програмування реальності, як іноді називають магію. О ні, це – тонкий, чорний гумор, що осміює самі закони фізики. Хохма над смертним буттям. Та й над буттям більшості магів планети. Ось ти ще пишуча силою, запекла, вкрай небезпечна людина, чаклун або магічна істота. Миттєве знайомство з цим прокляттям – і ти вже осипаєшся прахом під ноги своєму переможцю... Хоча, мабуть – своїй переможниці.

Я вже слабо розумів, скільки минуло часу, скільки всього вже з'їдено і випито, але раптово візерунок на підлозі якось особливо яскраво, сито спалахнув червоним – і завмер. Очі підказали – сувій із Гнівом Карги успішно створено. Перший у світі сувій із заклинанням такої складності.

Але прорахувався я за підсумками у всьому. Півтори години, які я відвів на втілення «в папері» Гніву Карги, перетворилися на цілих три з половиною. А розрахункові чотири літри витраченої крові обернулися на п'ять. Так я дізнався про існування коефіцієнта розсіювання життєвої енергії. Ціною втрати додаткового літра крові та перетворення під кінець процедури на овоч, який мало що розуміє.

Добре, що Парамон перейнявся залишити мені замовлену жирну, калорійну їжу та напої, включаючи той самий настій Каргіної, в дійсно королівських обсягах. Організм це все із задоволеним бурчанням зжирав, екстрено виробляв корисні речовини та кров – щоб потім знову її втратити! І, скажімо відверто, втрата п'яти літрів крові за три з половиною години зробить задихликом будь-якого суперсолдата.

– Ох, гріхи наші тяжкі... Здається, все... Парамон!

– Вікторе! Ну нарешті. Невже вийшло? Невже закінчилося?..

– А ти що, сумнівався, чи що? Пішли краще на кухню, злопаю чогось, та й спати.