Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

внаслідок домішок більш вузьколицього компонента (згадаймо пізньотрипільське населення або носіїв культури кулястих амфор, що мешкали на цій території в попередні часи і мали значно меншу ширину обличчя). Простежується і значний вклад середньостогівських племен у формування фізичного типу ямного населення межиріччя Бугу та Інгульця, вищетарасівської та каховської груп (“пом’якшений” протоєвропейський тип), Криворіжжя і Самарсько-Орільського межиріччя. Треба зазначити, що і Криворізька і самарсько-орільська групи дуже змішані, в миколаївській (межиріччя Бугу та Ігульця) відчувається домішок якихось більш вузьколицих груп.

Як бачимо, більшість масивних протоєвропейських груп ямного населення України має місцеві корені. Суттєвих слідів участі в процесі формування східних племен поки що не встановлено.

Походження вузьколицього довгоголового населення на самому півдні причорноморської смуги викликає найбільше суперечностей. Воно навіть пов’язується з походженням взагалі всіх степових культур із Середньої та Північної Європи, оскільки на думку одного з авторів цієї гіпотези А. В. Шевченка усі вузьколиці доліхокрани півдня Східної Європи з морфологічного погляду є досить близькі варіанти одного і того ж краніологічного типу, який притаманний населенню Середньої Європи неолітичної доби. Інакше кажучи, важливість питання не в з’ясуванні витоків усіх ямників, а лише у визначенні носіїв відповідного комплексу ознак (довгоголовість у поєднанні з вузьким обличчям).

На нашу думку, поява на півдні України вузьколицих доліхокранів зумовлена складними етнічними процесами, що сягають більш давніх часів. З одного боку, участь Південної України у формуванні південної європеоїдної раси ще за доби мезоліту, довготривалі контакти із Закавказзям і Близьким Сходом (кемі-обинці здебільшого належали до давньосередземноморського антропологічного типу, особливістю якого є не тільки довгоголовість і порівняна вузьколицість, а й високе обличчя), з другого — помітна присутність на теренах Правобережної України протягом усієї трипільської культури доліхомезокранного вузьколицього, але з меншою висотою обличчя теж середземноморського південного типу.

Останнім часом розгорнулися дискусії щодо походження індоєвропейців, визначення їхньої прабатьківщини, часу і шляхів розселення. Про це сперечаються фахівці в галузі порівняльного мовознавства, історики та археологи. Їхні корені шукають і в Середній Європі, і на Балканах, і в Закавказзі, і в степах Східної Європи. У багатьох випадках індоєвропейців ототожнюють з племенами ямної, катакомбної і зрубної культур Південно-Східної Європи. Палеоантропологічні дані, безумовно, можуть зробити вірогіднішою одну з вищеперерахованих гіпотез, оскільки спостереження над фізйчним типом народу, стійким і консервативним, який незначною мірою змінюється в часі, відкриють історику багато такого, що вже зникло і в мові, і в культурі. В антропологічному типі народу повніше відображається його генеза.

Перевага антропологічного матеріалу перед усіма видами історичних джерел (особливо це стосується найдавніших часів) у тому, що антропологічний тип не може проникати на нові території без свого фізичного носія — людей, розповсюдження антропологічних ознак відображає рух народу, але причинного закономірного зв’язку між мовою та расою, народом і расою немає, хоча відповідне співвідношення між ними, яке повинно визначатися у конкретних випадках, існує. Кордони раси та мови не збігаються, але вони збігалися у давні часи. І там, де проходив мовний бар’єр, проходив і кордон між антропологічними типами[253].

Розподіл антропологічних типів за доби енеоліту та ранньої бронзи в Україні, динаміка їх у часі не дають підстав твердити про якесь масове переселення на цьому історичному етапі, за винятком окремих місцевих переміщень. Майже всі антропологічні типи ямного населення мають місцеве, але різне коріння і не були привнесені ззовні.

Питання про середньоєвропейське походження індоєвропейців (Сафронов, Шевченко та ін), яке пов’язується із розповсюдженням вузьколицього антропологічного типу на півдні Східної Європи, поки що залишається відкритим через відсутність антропологічних даних по буго-дністровській, сурсько-дніпровській неолітичним культурам тощо. Але більшість фактів (наявність середземноморських комплексів у мезолітичного населення України, у племен трипільської культури з початку IV тис. до н. е.) схиляють нас до думки про глибшу давність формування вузьколицього доліхокранного антропологічного типу на нашій землі. І якщо справді район причорноморських степів, уключаючи Крим, був ареалом мешкання давнього індоєвропейського населення, то відокремлення племен почалося ще в мезоліті, а лінія розвитку, яку представляли кемі-обинські племена, могла бути пов’язана з протоіндоіранцями.

Розділ II

Бронзовий вік

В історії України доба бронзи посідає чітко окреслене, яскраве та вагоме місце. За хронологією бронзовий вік на теренах нашої держави тривав понад тисячу років — від XX—XVIII до X—IX ст. до н. е. Та головне його значення не в абсолютних датах, які можуть ще уточнюватися, а в тих важливих культурно-економічних змінах, що відбулися в цю пору.

Добою бронзи традиційно називають час, коли основні знаряддя виробництва, зброю та прикраси виготовляли не з міді, як у попередній період, і не з заліза, як у наступному, залізному віці, а із сплаву — бронзи. Окреслений вище відтинок часу досить умовний, позаяк процес заміни бронзових виробів на залізні розтягнувся на значно довший термін.

Винахід бронзи та виготовлення з неї різноманітних знарядь і прикрас не слід уважати єдиним чи навіть головним досягненням доби. З нею в історії України пов’язані суттєві зміни у господарчому та культурному житті населення. Слід відзначити, що здатність оцінити нову металеву сполуку та витягти з неї усю можливу користь могла проявитися лише на досить високому щаблі суспільного поступу. Поза сумнівом, опанування людиною знарядь пращ з бронзи сприяло розвитку продуктивних сил, що яскраво виявилося і в землеробстві, і в будівництві, і особливо в деревообробній справі. Доба бронзи позначена також суттєвими зрушеннями у соціальному житті суспільства. Оскільки литво та кування потребували спеціальних навичок, утворюються групи професійних металургів, засвідчуючи своєю появою зародження металообробного ремесла. Із винаходом бронзи активізувався міжплемінний обмін високоцінними виробами з неї. Останні стали також престижними речами, знаком соціального статусу, були задіяні у культових церемоніях.

Бронза, яка є сплавом міді з оловом, рідше із свинцем чи миш’яком, характеризується більшою від міді твердістю при значно нижчій температурі плавління. Припускають, що винаходу бронзи сприяли деякі мідні руди з природними домішками олова. Плавка цих руд дала змогу одержати перший, фактично природний, сплав міді з оловом. Оцінивши переваги сплаву над чистою міддю, майстри почали вже свідомо додавати до міді ту чи іншу кількість олова, поки не досягли оптимального співвідношення. З приводу прабатьківщини бронзи існують різні думки. Тривалий час була популярна теорія французького археолога Гарбрієля де Мортільє, згідно з якою бронза з’явилася в Європі завдяки циганам — вихідцям з Індії, які рознесли по світу бронзові вироби із секретами їхнього виготовлення.

Інший французький археолог К. Шеффер уважав, що винахід бронзи належав народам Передньої Азії. Розповсюдження ж її пов’язане з грандіозним землетрусом у східній частині Малої Азії