Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

в супницю: «Ох, діти мої, діти! Скінчився той жах». Зезета відчинила двері: «То що, це таки правда, пані Ізідоро?» — «Авжеж, доцю, правда, я чула, радіо так сказало, він повернеться, ваш Момо, казала ж я, що Господь не допустить до цього». Він танцював на місці, злякався, злякався, Гітлер злякався; я гадаю, це радше ми злякалися, та мені все одно, якщо вже ми не воюємо, та ні, та ні, мене попередили, о другій годині я все скупив, це двісті тисяч паперів, послухайте мене, друже мій, це ви-нят-ко-ва обставина, вперше війну, якої, здавалося б, не уникнути, відвернула воля чотирьох державців, вагомість їхнього рішення далеко випереджає поточний момент; тепер війна вже неможлива, Мюнхен є першим провісником миру. «Боже мій, Боже мій, я молилася, молилася, я казала: „Боже, візьми моє серце, візьми моє життя“, й ти почув мої молитви, Боже, ти найбільший, наймудріший, найніжніший», священик вивільнився: «А я ж вам казав, пані: Господь милостивий». А на чехів начхати, нехай самі викручуються. Зезета простувала вулицею. Зезета співала, всі птахи у моєму серці, в людей були добрі усміхнені обличчя, всі вони здоровкалися, зиркаючи одне на одного, навіть якщо й не були знайомі. Вони знали, вона знала, вони знали, що вона знала, у всіх була та сама думка, всі були щасливі, треба було тільки бути з усіма і робити як вони; гарний вечір, ця жінка, що проходить біля мене, я читаю в глибині її серця, а цей добрий дідуган читає в моєму, все відкрите для всіх, всі є одним цілим, вона заплакала, всі любили одне одного, всі були щасливі, всі були як усі, і Момо там, він, мабуть, усе ж таки задоволений, вона плакала, всі дивилися на неї, і від того їй аж у спину було гаряче і в грудях, всі ті погляди, що більше на неї дивилися, то дужче вона плакала, вона почувалася гордою і щедрою, як мати, котра годує груддю свою дитину.

— Ого, — сказав Жак, — гарно ти хильнула!

Одета раптом засміялася. Вона сказала:

— Гадаю, резервістів незабаром мобілізують.

— За пару тижнів або за місяць, — відказав Жак.

Вона знову засміялася і ковтнула вина. А потім кров зненацька кинулася їй ув обличчя.

— Що з тобою? — поспитався Жак. — Ти геть почервоніла.

— Дрібниці, — сказала вона, — забагато випила, от і все.

Я ніколи б не поцілувала його, якби знала, що він так хутко повернеться.

— Сідайте, сідайте!

Потяг поволі рушив. Чоловіки з реготом і галасом погнали до нього; вони купами повисли на підніжках. У вікні вигулькнуло обличчя слюсаря, по ньому котився піт, він обіруч учепився за край вікна.

— Ради Бога, — сказав він, — пособіть хутчій, а то впаду!

Матьє підтягнув його, він заліз у вікно і плигнув у коридор.

— Ху, — втираючи лоба, сказав він. — Я вже гадав, що обидві ноги там залишу.

З'явився і скрипаль.

— Що ж, усі зібралися.

— Зіграємо?

— А певно.

Вони увійшли до купе; Матьє дивився на них через шибку. Спочатку вони хильнули червоного вина, потім адвокат дістав свого носовичка, й вони постелили його на колінах.

— Здавай!

Слюсар пукнув.

— Гарно пурхнула! — сказав він, показуючи під стелею на уявну ракету.

— Ото мерзотник! — радісно сказав друкар.

«Що вони роблять тут? — подумав Матьє. — А що я тут роблю?» Їхні долі розвіялися, час знову почав текти навмання, без мети; потяг котився без мети, за звичкою; уздовж потяга пливла інертна дорога; тепер вона нікуди не провадила, це було всього лиш асфальтове шосе. Літаки зникли; війна щезла. Бліде небо, в якому займалося мирне надвечір'я, глухе село, картярі, сплюхи, розбита пляшка в коридорі, недопалки в калюжі вина, їдкий сморід сечі, всі ці незначущі залишки… «Мов після свята», — подумав Матьє, й серце його стиснулося.

Дус, Мод і Рюбі піднімалися вулицею Канеб'єр. Дус була дуже жвава; вона завжди полюбляла політику.

— Здається, це було непорозуміння, — пояснювала вона. — Гітлер думав, що Чемберлен і Даладьє хотять чинити йому капості, а Чемберлен і Даладьє гадали, що він хоче на них напасти. І тоді Муссоліні знайшов їх і втокмачив у їхні голови, що вони помиляються; тепер усе владналося: завтра вони разом будуть снідати.

— Ото вже понапиваються, — зітхнула Рюбі.

Канаб'єра мала святковий вигляд, люди йшли дрібними кроками, були такі, що сміялися самі до себе. Мод було тоскно. Звичайно, вона була задоволена, що все воно так уладналося, та раділа більше за інших. Так чи так, а їй доведеться згаяти ще одну ніч у тісній смердючій кімнатці готелю «Женьєвр», а потім знову вокзали, потяги, Париж, безробіття, дешеві забігайлівки й біль у шлунку: зустріч у Мюнхені, хоч який був би її вислід, нічого не змінить. Вона почувалася самотньою. Проходячи біля кав'ярні «Ріш», вона здригнулася.

— Що з тобою? — поспиталася Рюбі.

— Це П'єр, — відказала Мод. — Не дивися. Він за третім столиком ліворуч. Ну от, готово: він побачив нас.

Він підвівся, він сяяв у своєму лляному костюмі, у нього був такий мужній і такий заможний вигляд. «А певно, — подумала вона, — тепер небезпека позаду». Поки він ішов до неї, вона силкувалася викликати у пам'яті його зелене обличчя в тій каюті, що просякла духом блювотиння. Та дух і обличчя розвіяв морський вітер. Він поздоровкався з нею, він здавався геть впевненим у собі. Вона хотіла було обернутися до нього спиною, але тремтячі ноги мимоволі понесли її до нього. Усміхаючись, він сказав їй:

— То ми так і розлучимося, не випивши навіть по чарчині на прощання?

Вона глянула йому в обличчя, подумала собі: це боягуз. Та цього не було помітно. Вона бачила насмішкуваті вуста сміливця, мужні щоки і випуклого борлака.

— Ходімо, — тихо сказав він. — Все давня історія.

Вона подумала про свою готельну кімнатку, в якій тхнуло нашатирем. Вона сказала:

— То запроси Дус і Рюбі.

Він підійшов до них і усміхнувся. Рюбі він подобався, тому що був вишуканим чоловіком. Три квітки посідали кружкома на терасі кав'ярні «Ріш». То був справжнісінький квітник; квіти, говіркі сонячні обличчя, знамена, водограї, сонце. Вона опустила повіки і глибоко зітхнула: перед її очима оберталося сонце, не можна судити про людину лише за нападом морської хвороби. Для неї теж настав Мир.

«Чому вони не люблять мене?» Він був сам у сірій залі, він нахилився вперед, впершись ліктями у стегна, підтримуючи долонями тяжку голову. Поруч із собою на лавці він поклав канапки і поставив філіжанку з кавою, що їх приніс йому пополудні поліцай; навіщо їсти: всьому кінець. Вони захочуть силоміць забрати його до війська, він