Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

чоловіків у білих халатах. Двоє з них штовхали ноші-каталку. Каздан повернувся до зали чекання й обережно підняв напівпритомного Волокіна. На паперті Женевільє вірменин наклав йому джгут на стегно, використавши пояс. Він підняв його ґлок. Діти зникли. Каздан провів колегу через еспланаду, підтримуючи. Вони доїхали до Порт-де-Кліньянкур, піднялися по бульвару Рошешуар і зупинилися перед першою лікарнею, що трапилася на їхньому шляху: Ларібуазьєр на бульварі Мажента. Дорогою Каздан розмовляв, не змовкаючи, щоб не дати Волокіну знепритомніти.

— Що сталося?

— На нас напали. Ми були на патрульній службі.

— Ходіть за мною до корпусу.

Санітари, що прийшли з лікарем, поклали Волокіна на каталку. Каздан побачив його поранену ногу, залиту кров’ю. Лікар обернувся й пішов за каталкою, яку покотили в коридор.

Каздан рушив слідом за ним.

— Рана тяжка?

— Побачимо.

Він почасти був задоволений. Бо знайдено фахівців. Людей, які мають необхідні знання, матеріальні засоби, можливість зробити переливання крові. Але водночас відзначив потаємний смуток цього місця, нездорову атмосферу, що панувала в ньому. Каталка скрипіла. В гарячому повітрі, насиченому запахом ефіру, було важко дихати.

Вони прибули до білої, яскраво освітленої кімнати. Ноші-каталки, хромовані інструменти, якісь вимкнені прилади, обплутані кабелями — усе це створювало вигляд горища, заваленого медичним непотребом.

Волокіна поклали на стіл, застелений зеленою цератою. Він усе ще був у напівпритомному стані. Двоє медсестер розрізали його штани, просякнуті кров’ю. Розв’язали джгут. Ще одна обкрутила йому ногу пов’язкою тонометра.

Лікар швидко оглянув рану, потім підвів очі на Каздана:

— Він добре переносить вакцини?

— Не маю жодного уявлення.

Каздан подумав про чистоту матеріалів, якими користувалися діти-вбивці. Ніж був старовинний, але не міг бути ні іржавим, ані брудним. Кожен акт насильства мав відповідати культові Ганса Вернера Гартмана. Як це пояснити ескулапові?

Лікар звернувся до медсестер:

— Гаразд. Антиправцевий глобулін. Дамо попервах заспокійливий укол, потім зробимо анестезію. Везіть його до операційної.

Каздан дивився на всі ці маніпуляції з тяжким серцем. Фрагменти спогадів розривали йому мозок.

Він думав про дружину, про жили на її голому черепі, про те, як плавав її голос у сутінках її останнього притулку. Думав про сина, про те, як у віці трьох років довелося везти його до пункту швидкої допомоги, де в нього виявили менінгіт. Думав про себе самого, про ті випадки, коли його силоміць відвозили до шпиталю Святої Анни, спочатку відібравши вогнепальну зброю, пояс і шнурки від черевиків, щоб не вчинив якоїсь «дурниці». Застережні заходи з огляду на його психічний стан.

— З ним усе буде гаразд.

— Прошу?

Лікар стояв перед ним. Хірургічна лампа сліпила очі нестерпно яскравим світлом. Тисячі скляних фасеток, страхітливе око білої мухи.

— З ним усе буде гаразд, — повторив хірург. — Лезо ножа ковзнуло понад м’язом. Але треба витягти уламок, що застряв у нозі. Він утратив чимало крові. У вас яка група?

— Перша група, резус плюс.

— Доведеться взяти у вас трохи крові. Ваш колега її потребує.

— Без проблем.

Каздан зняв куртку й сів у кутку зали, де медсестра закасала йому рукав. Лікар пішов іще раз оглянути тіло молодого детектива, потім повернувся до вірменина.

— Ви можете докладніше розповісти мені про те, як на вас напали?

Каздан відповів не відразу, спостерігаючи, як кров наповнювала шприц. Темна. Важка. Просякнута тривогою. «Отак витікає з людини життя», — подумав він, потім повернув голову до лікаря.

— Усе сталося дуже швидко. Ми були на чергуванні в Женевільє.

— Посеред ночі?

— Ви належите до ЗІНП,[80] чи як?

— Я повинен написати рапорт.

Медсестра забрала ампули. Каздан розігнув руку. Цей ескулап діяв йому на нерви.

— Пишіть, що хочете, — сказав вірменин. — Але дістаньте йому з ноги те лезо!

— Не будьте агресивним. Мені потрібні ваші прізвища й матрикульні номери.

— Ви збираєтеся оперувати його, чи ні?

— За декілька хвилин. А поки що я хотів би почути вашу версію цієї історії. Ми разом із вами складемо…

— Каздан…

Волокін заговорив, дивлячись у стелю. Каздан спокійнішим голосом сказав лікареві:

— Ви дозволите нам поговорити хвилину?

Той зітхнув, зробивши знак медсестрам.

— Тільки одну хвилину. Ми відвеземо його до операційної.

Каздан підвівся на ноги. Лікар затримав його за рукав і запитав, стишивши голос:

— Скажіть, ви знали, що ваш колега…

— А в чому річ?

— Що він нашпигований наркотиками до самих кісток, ви це знали?

— Він припинив.

— Сліди від уколів зовсім недавні, й це…

Він урвав фразу, зробивши такий знак рукою, ніби хотів сказати: «І це наркотики — перший сорт».

— Я ж вам кажу, що він припинив, невже вам неясно?

Лікар відступив на крок і оглянув Каздана в усій його красі. Сивий, загартований, з мокрим шарфом на шиї. Лікар усміхнувся, проте з дещо приголомшеним подивом. Він вийшов із кімнати, медсестри рушили за ним.

Каздан підійшов до Волокіна. Було жарко, його опанував страх, і ставало моторошно в цій лікарні. Так ніби безлад, що панував у цій залі, проник йому в кров, утворивши бордель у його власних клітинах. Але він зробив веселе обличчя:

— Тобі переллють мою кров, юначе. — І стиснув його за плече. — Пінту доброї вірменської крові. Це тебе збадьорить.

Волокін усміхнувся. Бліда, майже прозора усмішка.