Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Хлопчики… Вони з нами гралися, ви зрозуміли?

— Ти це вже казав мені. Не нервуй.

— Той, який мене вдарив, сказав мені одне слово. Думаю, він це сказав по-німецькому… Gefangen або gef enden. Ви довідайтеся, що воно означає…

— О’кей. Без проблем. Заспокойся.

— Я дуже спокійний. Вони зробили мені заспокійливий укол… Ви бачили їхні маски?

Каздан не відповів. Срібні обличчя, мерехтливі, жахливі, трагічні. Він намагався стерти цей спогад.

— Діти-боги… — прошепотів молодий детектив. — Це діти-боги…

Волокін заплющив очі. Вірменин узяв його за руку. У глибині душі він молився. Вірменському Богові, Тому, Який так часто про них забував, молився, щоб тепер Він подбав про цього юного невірменина, який лежав перед ним.

— Каздане.

— Чого тобі?

— Розкажіть мені про свою дружину.

Старий детектив зблід, але спромігся видушити з себе слабку усмішку:

— Ти хочеш, щоб ми з тобою зіграли мелодраму?

— Це погамує біль у нозі…

— Що ти хочеш знати?

— Вона померла, так?

Каздан глибоко зітхнув. Він підвів очі й оглянув залу. Побачив інші столи, що нагадали йому про морг. Безладно розкидане приладдя. Сліпуче світло. Усе тут здавалося стертим, заіржавілим у безперервній боротьбі проти хвороб, проти смерті.

— Каздане…

— Чого тобі?

— Не баріться, розкажіть про вашу дружину. Зараз мене повезуть до операційної.

Вірменин стиснув щелепи. Голова йому йшла обертом. Це був найменш слушний час, який він обрав би для розмови про Наріне. Але він здогадувався, чого хоче Волокін. Довірливої розмови. Тихої колискової пісні. Чогось такого, що могло б приглушити й пом’якшити жах, який вони щойно пережили.

— Моя дружина померла 2001 року, — нарешті сказав він. — Тяжка форма раку. Нічого оригінального.

— Ви дуже переживали?

— Звичайно. Та коли її не стало, я відчув себе сильнішим, думки мої ніби прояснилися. Постійно живучи в середовищі насильства, я зрештою відчув себе непереможним, ти розумієш? Коли Наріне мене покинула, то мене вразило не ґвалтовне втручання смерті в життя. Мене вразило протилежне. Я зрозумів, наскільки життя належить смерті, наскільки воно — лише тимчасове й коротке відхилення. Швидкоплинний спалах в океані небуття. Смерть Наріне для мене була саме цим. Нагадуванням про неминучий порядок. Ми всі мерці у процесі становлення…

Каздан опустив очі. Волокін заснув. Він закусив губу. Навіщо він йому набрехав? Навіщо почав хвалитися, виставляти себе філософом перед цим хлопцем, який хотів лише трохи щирості?

У його шістдесят три роки деякі слова ніколи не зривалися з уст.

Він говорив не про Наріне, а про її смерть. І навіть не про її смерть, а про смерть узагалі. Якби він захотів бути щирим, то мав би виголосити зовсім іншу промову. Він мав би сказати, що й сьогодні він іноді кличе дружину, так ніби вона перебуває в іншій кімнаті. Що з найменшим поворотом думки вона виникає в його свідомості. Треба було б сказати про це Наріне… Треба покликати Наріне…

Старий детектив був тепер у шкурі спринтера, який щойно перетнув лінію фінішу і ще не зупинився в пориві. Він біг, несучи із собою минуле життя, колишні погляди, звичні почуття. Потім несподівано наштовхувався на сьогодення — на порожнечу сьогодення, — і це було так, ніби його відтягували назад, щоб примусити знову й знову перетинати лінію фінішу. Щоб він нарешті добре усвідомив: Наріне мертва. Мертва й уже не існує. Він пробіг свою дистанцію. Ось що він мав би сказати хлопцеві.

Він мав би йому сказати, що кожного дня уявляв собі якусь сцену, згадував про якусь деталь. Кожен предмет, кожен елемент ставав на своє місце в його голові, народжувалися відчуття, забарвлюючи картину, потім раптом головний мотив стирався, зникав. Наріне більше не було. І тоді вся сцена провалювалася кудись, як погані декорації, й він залишався у стані неймовірної приголомшеності.

Він мав би йому також сказати, що іноді все було навпаки. Щось із сьогодення повертає Наріне до життя, як повертається хвиля морського прибою. Він відчував, що вона поруч, живе всередині його власного існування. Його повсякденне життя. Його думки. Його звички. Усе це досі належало Наріне. Воно мало б померти разом із нею, але ні, воно її пережило. І в якомусь розумінні сама вона поверталася до життя завдяки цим речам. Завдяки смакові її улюбленого вина. Завдяки якійсь телевізійній передачі. Завдяки друзям, яких вона терпіти не могла. Світ Наріне жив завжди. І вона з ним.

Каздан мав би йому також сказати, що чекав цієї смерті. Бо чого можна чекати від людини, якій п’ятдесят сім років і в якої рак раптом вибухнув у всіх місцях одночасно? Від жінки, яка перетворилася на поле для метастазів? Проте він не передбачив, яку бездонну чорну яму утворить у його існуванні останній вибух. Він не міг передбачити ні її глибину, ані її діаметр. Він щодня вимірював цю яму, контактуючи з життям, яке тривало. Він давно вже не кохав Наріне. Він навіть не міг уже пригадати, коли урвалося його кохання. А тим більше коли воно почалося. Протягом багатьох років Наріне була для нього лише джерелом роздратування, негативним зарядом. Їхні взаємини були низкою сварок і замирень, які зрештою призвели до утворення антитіл і в ньому самому.

Отже, це померла його найінтимніша ворогиня.

Та коли її не стало, він відкрив іншу істину, іншу глибину. Наріне існувала десь поза його свідомістю. Уже давно вона не існувала на поверхні його життя. Її життя минало деінде. Там, куди він ніколи не доходив. Десь за лаштунками його власного життя. Там, де все вирішується, все готується, все визріває. Біля самого витоку з джерела, де все відбувається само собою, де ніщо не затримується…

Отоді він і визначив розміри завданої йому шкоди.