Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

Ми, українці, увійшли до сієї війни не з власної волі: нас послано як рабів. Як раби-гладіатори, кинулися українці в сю війну один проти другого. На галицьких полях кривавих стрілися українці російські з українцями австрійськими, як люті вороги, хоч є дітьми однієї Матері-України. І встромивши один другому в груди штики: один австрійський, а другий російський — вони, вмираючи, вигукнули розпучливий крик гладіаторський: Аve, сеsar, morituri te salutant[340]. І один обернув свої померклі очі в бік Австрії, а другий в бік Росії. І обидва впали трупом!

Сей страшний передсмертний крик гладіаторський довго і сумно лунав по спустошеній землі українській по той і по сей бік Збруча, аж доки зціпе-нілий, змертвілий український народ гладіаторів зрозумів, що ся війна є для нього не тільки братоубивчою, але й межиусобною! Чи наступають німці, чи наступають росіяни — ти, українська земле, рясно вкриваєшся трупом і пожаром. Твоє добро, твої оселі, твоя кривава праця — все йде за вогнем! Твої діти гинуть від меча... По той бік Збруча лежить зруйнована й сплюндрована Галичина й Буковина, по сей бік — Холмщина, Поділля й Волинь! І скрізь велика руїна українського народу!

Драма Бельгії блідне перед трагедією України... Так! Великими муками й болями вистраждали ми наше право на життя, але не стражданням відмірюються права народу. Тільки боротьбою та кривавою працею здобувається те велике право: жити!

Народ має право жити тільки тоді, коли він має силу жити. Невблаганний біологічний закон боротьби за існування не знає жалю до слабих. Тільки сильні народи можуть жити. Се право жити мусимо ми завоювати, бо ніхто не принесе його нам в дарунок. І насамперед мусимо перемогти й подужати в собі самих той «дух раба», що вщіплявся нашому народові століттями чужого панування над нами.

У сю війну увійшли українці рабами, але повинні вийти з неї вільними! Вільними вийдуть українці з цієї війни! Вільними й достойними великої бу-дуччини, яка належиться нашому народові!

Ми поділяємо відносини тимчасового російського правительства до війни і уважаємо, що Мирова Згода повинна буть заключена без анексій і контрибуцій, а межинародне життя повинно бути перебудоване на основах самооз-начення націй. Через те, на нашу думку, держави повинні бути одноплемінними! Згідно з програмою Вільсона ми уважаємо, що українська справа повинна бути остаточно вирішена на мировій межинародній конференції, бо українське питання не є внутрішньою австрійською або російською справою, але справою межинародною, світовою. З цієї війни ми мусимо вийти як вільний, суцільний народ. І вся прабатьківська земля наша повинна належатись українському народові, щоб він був сам пан на своїй землі, щоб справдились мрії нашого геніального поета Франка, сина галицької землі:

Встане славна Мати-Україна

Щаслива і вільна —

Від Кубані аж до Сяна-річки

Одна, нероздільна!

Спадщина тиранів

Се було так недавно, наче вчора, хоч діялось ще до війни й революції. З найщирішим пересвідченням звертались усі російські поступові й ліві партії до українців і говорили: «Спиніться! Нині ваш національний рух не на часі! Перед нами й вами один спільний ворог — се тиран! Скиньмо його! Добудьмо політичні права, а тоді ви візьмете й Автономію і все, що схочете, бо ми визнаємо за вами усі права, які вам як нації належаться! Отже, спільними силами насамперед, скиньмо спільного ворога, а тоді ми підтримаємо вас і дамо вам усі права».

Чи були вони щирими тоді, коли се говорили — оті росіяни, чи тільки удавали щирість? Чи, може, вони, оті росіяни, несвідомо для себе служили національному егоїзмові своєї національності? Як би не було, але сливе все українське громадянство вірило в щирість сих слів, вірило сліпо, визнавало слушність російської аргументації і навіть само лайливо називало «вузькими шовіністами» ті нечисленні українські групи, що в «Українській хаті» або в «Снопі» виступали зі словом перестороги проти російських закликів до боротьби «спільними силами». Але даремно ті нечисленні групи зазначали, що національні противенства не зменшаться, але ще загостряться й збільшаться тоді, коли в Росії будуть заведені свобідні форми життя, бо усе російське громадянство — праве й ліве — об’єднається проти домагань українства, бо відносини російського народу до народу українського — се відносини пана до раба, бо ніколи «пан» з власної волі не дасть «рабові» людських прав! Се був голос вопіющого в пустині, і самі українці виступали проти тих українців «спільними силами» з росіянами... Російські «кадети» здавалися певним українським кругам ближчими, ніж ті українці, що проти московського впливу виступали.

І от сталося чудо з чудес! Режисер всесвітньої історії поставив на кін фантасмагорію, що зветься «Російська революція 1917 року». Тирани зіпхнуті, усякі «основные законы» скинуті, панує тільки «фактичний стан сили», перед народами цілого світу з’явився «русскій человекъ» таким, яким він є в дійсності. — Тепер він є сам собі пан і немає над ним ніякої власті, ніякого примусу. Його душа виявляє усе, що хоче, без усякої перешкоди! Він робить усе, що він уважає добрим і справедливим! Усі свої найпотайніші мрії він перетворює в дійсність!.. Якої правди хоче його душа? Російський народ нагадує нині синів одного страшного Лихваря й Здирника, що вмер наглою смертю. Сини зібралися ділити спадщину. Ще за життя старого Здирника сини обурювалися проти здирницької та лихварської діяльності його. Вони навіть змовлялися з наймитами та рабами проти свого тата! Вони самі кричали, що старий був неможливий лихвар і грабіжник і що вони не хочуть нічого мати з неправедно надбаного добра, бо він смоктав кров із сиріт і висисав соки з рабів. А сини були свободолюбні й благородні і гидували з діяльності здирника. І от Лихвар умер наглою смертю. Лишилася проклята спадщина, награбоване добро! Але яке добро? По скринях та сховах червінці та коштовні самоцвіти! По кошарах отари овець, по закопах табуни коней та товару! І чарівні будинки, й чудові хутори, і садки, й сіножаті, і слуги й наймити, одно слово: повна чаша! Щоправда, в тій чаші сирітські сльози й людська кров... Але хіба ж то вони, сини, тую кров точили? І от синки дивляться на сю чудову спадщину й питають себе: «Та невже ж усе оте добро роздати тим, у кого воно награбоване? Невже треба відмовитись від усіх отих розкошів?» І, нахнюпивши