Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

варто лише означити, що класифікація таких типів, як «собака і кішка», заторкує тільки грубі відмінності. Щодо Бісмарка тут треба ще додатково розглянути ведмедя, а щодо Клемансо — півня. І завжди необхідна детальна диференціація, аж поки доберешся до індивіда. Все було б простіше, якби людина була певна щодо свого тотема й проводила за ним розрізнення. Сильна свідомість виводиться не з характерів, а з типів; вона передбачає переходи, при яких переживається не лише подібність, але й ідентичність із твариною.

Таку єдність уже давно втрачено; однією з останніх ознак цього є вилучення рослин і тварин зі щитів і прапорів, як це було з лілеєю та орлом на гербах та польових відзнаках. Те, що йдеться про втрату, можна виміряти силою ностальгії, яку вона залишає. Такі речі спонукають до пошуків, до віднайдення самого себе, навіть якщо для цього треба йти в обхід через Мексику.

Про азартну гру

Якщо вірити Таціту, то германці програвали у грі свій дім і двір, жінку й дітей. Хай там як, але аж до нашого часу в карти програвали не лише власні статки, але й спадщину. У війську Кортеса був солдат, який програв «Сонце» — стокілограмове зображення світила з храму, яке дісталося йому під час розподілу здобичі. Добро, здобуте воїнами, піратами, гравцями в азартні ігри, має коротке життя. За ігровим столом прискорюється обіг; великі суми виграються і знову програються лише за одну ніч. Гра розвиває залежність; вона подібна до тих форм сп'яніння, насолода від яких полягає у привласненні.

* * *

Зразу після Французької революції грали багато і часто з руйнівними наслідками. Це навіть знайшло своє відображення в літературі, наприклад у бальзаківському описові ігрових притонів. У лондонських клубах партії з небезпечно високими ставками вважалися нагодою для денді продемонструвати свою холоднокровність. Веллінгтон не був тут винятком.

Ризикована гра є одним із симптомів, який позначає занепад аристократії. По суті, загроженим було її коріння, але в калейдоскопі історії створилося враження, що сокиру занесли над самим стовбуром, а саме через сумнівні екзистенції, які виринали в суспільстві. Казанова розповідає про одного вихідця зі Шверіна, який у Лондоні обміняв на гроші орден «Pour le Mérite[596]» свого великого предка.

Щось подібне буде траплятися знову і знову. У кожній отарі є шолудива вівця, в кожній родині — блудний син. Статистично такі речі не повинні взяти гору. Хто за прикладом Везе[597] займається генеалогічними зв'язками, родоводами та біографіями, може помітити, що на рубежі XIX сторіччя зросла кількість продажів маєтностей та одружень з любові.

* * *

Для деяких професій легковажність є незамінною рисою, ба навіть екзистенційною. Серед кавалеристів легкоозброєні вершники, насамперед гусари, відомі своїм сангвінічним темпераментом. Вони мали приспати увагу ворога, підстерегти й несподівано напасти. Вони тільки «роздрочують» («plänkeln») — це слово споріднене з «blinken» (виблискувати). Класична атака, вирішальний удар залишався за важкою кавалерією у броньованих латах, озброєною прямою шпагою. Правитель надавав їм перевагу в ролі особистої охорони.

Легкий тип кавалерії з усіма її темними та світлими сторонами описав Толстой у його новелі «Два гусари»; ці кавалеристи фігурують також в оповіданнях Кляйста. До типово гусарського належить швидка здобич, відважна атака, ризикована гра. Нерідко все ставиться на одну карту.

Видова подібність із верховими кочовими народами проявляється не лише у типі озброєння, але й фізіогномічно. Людину із зовнішністю Цітена[598] можна було уявити серед балканських найманців-пандурів. У деяких полках потворність навіть особливо цінувалася.

Щось двозначне й мерехтливе залишається там, де вони втручаються у світову історію. Блюхер[599], якого Наполеон називав «п'яним гусаром» і яким захоплювався навіть Леон Блуа, до самої старості зберіг свій сангвінічний неспокій. Завзяття, з яким він переслідував ворога й заганяв його, що яскраво виявилося у битві при Ватерлоо, могло набувати демонічних рис, нагадуючи Дикі Лови[600]. Так само пес не відстає від дичини. Іноді здавалося, що він був не при своєму розумі, коли уявляв, що в нього в голові мешкає розтривожений слон. Певна річ, він був затятим гравцем, а на додачу ще й погано рахував; деякі родини досі зберігають його розписки, які він так і не викупив.

Блюхер, який ще хлопчиком утік до шведських гусарів, був неосвіченим; його сильною стороною було не знання, а характер і темперамент. Його тост на дипломатичному обіді у Веллінгтона: «Те, що нам добувають мечі, не має зіпсувати перо» — довго залишався крилатим висловом. При такому обдаруванні завжди присутня природжена дотепність, яка не лізе за словом у кишеню, що часто демонстрував Блюхер своїми репліками. Коли 1815 року зі знищеним здоров'ям він повернувся з лікування, то сказав: «У держави не краща конституція, ніж у мене; під час війни ми обоє почуваємося бадьоро, а під час миру ледве переставляємо ноги».

Метким був і Цітен — загалом у цих двох біографіях є певна подібність. Легкі кавалеристи мають зухвалий язик; свого часу саме за це їх прогнав Великий Фрідріх, але потім повернув назад. Великим полководцем кавалерії в Семирічній війні був Зайдліц[601], який починав із кірасирів.

* * *

Небезпечні риси під час громадянської війни або за подібних обставин стають очевидними. Тоді гусар може увійти в роль тих, хто діє без зайвих реверансів. Такий швидко береться вішати і розстрілювати, як Блюхер діяв щодо саксонців, які збунтувалися в Льєжі, коли прийшла звістка про поділ їхньої землі Віденським конгресом. Прусський генерал фон Борстель[602] відмовився через докори сумління виконувати страту, і його розжалували. До речі, він був старим кірасиром.

Так само й Галіфе[603] зі своєю зигзагоподібною біографією репрезентує цей тип. В його імені звучить півнячий спів сурми, яка закликала до останньої знаменитої атаки в Седані[604]. Відчувається в ньому також запах свіжого порохового диму, що куриться над трупами полеглих.

Спогади, які знищили б людину на кшталт Борселя,