Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

Ґете (мимоволі немов) сам спрогнозував цю появу у своїй славнозвісній репліці про майбутній усесвітній літературний концерт! «Ми вступаємо в добу світової літератури, — кинув він 1827-го року літературному секретареві, — і кожен із нас повинен тепер сприяти тому, щоб прискорити появу цієї епохи».

Здається, найгучнішим голосом із цього планетарного літературного хору вирізнився — саме «Фауст» германського корифея.

Адже відтак переклад його трагедії стає на часі — «ранішому» чи «пізнішому» часі — чи не кожної національної літератури світу. Справою фахової честі цієї літератури.

Сам Ґете вже встиг прочитати (і похвалити) французький переклад своєї трагедії зовсім молоденького тоді Жерара де Нерваля. А далі у світовій літературі постає світова ж система — світова послідовність-почережність таких перекладів. Вправних і, може, не завжди вправних. Але завжди виконуваних з великою учтою до великого автора великого твору.

Отже, рано чи пізно, мала надійти черга і України до її письменства.

Тут, зрозуміло, неможливо детально простежити історію українських «Фаустів» «до Лукаша», перші героїчні спроби українського слова наблизиться до ґетевської трагедії. Але можна простежити бодай деякі характерні мізансцени всієї драми цього наближення.

…Десь починаючи свій російськомовний щоденник (червень 1857-го), Шевченко цитує, за його словами, «покойника Гете» («надеждою живут ничтожные умы»).

Власне, він цитує першу частину «Фауста» у російському перекладі свого доброго петербурзького знайомого, зросійщеного німця Едуарда Ґрубера. Той переклад вийшов у знаменний для Шевченка рік. 1838-й. Переклад, який має свою власну, справді драматичну історію.

Адже першу його версію цензура не пропустила; і ображений цим перекладач — спалив рукопис (як по тому Микола Олексійович спалив — з тих же причин — свої переклади мадьярських поетів…) Пушкін, однак, умовив Ґрубера поновити роботу над «Фаустом», а потім, за переказом, навіть власноруч дещо там підредагував.

Інженер і поет Едуард Іванович Ґрубер, волзько-саратовський німець, ровесник і приятель Шевченка. Ба навіть товариш по петербурзькій богемі кінця 1830-х. Він загадково помирає саме у ті квітневі дні 1847-го, коли заарештованих «братчиків» привезли у каземати Третього відділу… Шевченко, отож, приязно згадає його у наскрізь автобіографічній повісті «Художник», а по тому і в Щоденнику, цитуючи саме Ґруберового «Фауста». Понад те, закоханий у «мотиль-актрису Піунову» (Іван Драч), Шевченко у Нижньому Новгороді знайшов для її концертного виконання саме сцену з «Фауста» («…выбор мой пал на последнюю сцену из «Фауста», перевод Грубера», запис від 16 лютого 1858-го).

Не зайве взагалі звернути увагу на жіночий образ у цій сцені, себто образ зганьбленої, безмежно нещасної, вже божевільної від горя німецької покритки: разюче схожий образ — саме в рік появи «Фауста» Шевченкового доброго знайомого — входить у творчість поета українського.

…У повісті «Художник» розповідається, серед іншого, як у майстерні Карла Павловича Брюллова, у присутності того «художника», Ґрубер читає Василеві Жуковському «последнюю сцену из «Фауста» — «впечатление было полное и поэт был награжден искренним поцелуем поэта».

Що ж. Можливо, тоді Жуковський і нагадав присутнім про свою колись зустріч з Ґете у Ваймарі? І, можливо, тоді Жуковський — про себе — згадав також слова Ґете, кинуті про нього і для нього: «Жуковському варто більше звертатися до об’єктивного». Згадав, дивлячись у тій майстерні на неймовірно обдарованого хлопчика-кріпака, осягаючи вкрай нагальну «об’єктивну» необхідність звільнення його з рабства…

Ось так велична германська тінь і зачепила великого українського поета…

А по тому, всього через кілька десятиріч, над сторінками «Фауста» вже схилився ще один його читач, а за тим і перекладач — інший великий український поет. Іван Франко… Фаховий філолог-германіст…

А сам Ґете — чи знав він, зрештою, щось про Україну? Ну, напевне щось там знав. Серед іншого, завдяки своєму старшому другу страсбурзьких часів — Йоганну Ґотфріду Гердеру. Гердер — батько романтичного народознавства, який першим на Заході заговорив про своєрідність українського простору та українського етносу. (Доволі сказати, що Михайло Максимович і Амвросій Метлинський, піонери наукової україністики, були стимульовані до відповідних своїх зусиль саме Гердером). А окрім того, десь на порозі XIX сторіччя Ґете особисто підбирає у німецькому вченому середовищі професуру для щойно заснованого на Слобожанщині університету. Харківського. Сказати б, ґетевська ж «матриця» у цьому університеті, від тих його висококваліфікованих професорів, що їх був рекомендував поет, до (в широкому значенні) авангардистської філології у ньому, — від Олександра Потебні до молодого Олександра Білецького — то, зрештою, вже окрема тема.

Зовсім невипадково П. Гулак-Артемовський перший переспівав Ґете українською мовою (балада «Рибалка», 1827 р.). Невипадково, мабуть, тогож таки 1827 р. Ґете обрали почесним членом Ради Харківського університету. Втім, тут ідеться про подальше інше. Десь 1947-го року Микола Лукаш закінчує Харьківський педагогічний інститут, цей ніби-то «анклав»-виш Харківського університету. І схоже, що десь саме у ті роки робота над перекладом «Фауста» (розпочата, зрештою ще до війни — і навіть не студентом, а школяриком!) іде повним ходом…

Ось такий перегук — у контексті вищезгаданого всесвітнього літературного суголосся, у контексті ґетевського поняття «світової літератури» — перегук різнопросторових культур, персон, сенсів, що про них, схоже, можна сказати передовсім такими ґетівсько-лукашівськими словами:

Як все тут діє в колі вічнім,

У многоликій красоті,

Як сили горні в льоті стрічнім

Міняють кінви золоті!

На благовісних крилах мають,

Споруду всесвіту проймають

У гармонійній повноті!

Отже, у явищі перекладу зустрічаються різнонаціональні стихії, відбувається їхнє взаємопроникнення і взаємопрояснення (себто процес, який і становить першооснову «світової літератури»). При цьому одне з одним зустрічаються і літератури, які, здавалося б, мають зовсім несхожу генезу, які поставали за необхідно зовсім різних історичних умов. Літератури, що формувалися за обставин, що їхня «температура», їхні інститути, їхні традиції і т. д., уявляються зовсім відмінними одне від одного.

…І ось перед нами дивовижна еквівалентність оригіналу і перекладу. Тож звідки вона? Де її джерела?

Мова. Тут, зрозуміло, передовсім українська.

А проте будь-якому мовному багатству — національному й іншому — передує ще одне загадкове начало, що його зрештою, годилося б назвати — першоначалом.

Десь на початку 1950-х у дивовижній «ноосферній» синхронії з перекладацьким подвигом Лукаша, ще зовсім молодий американський вчений Аврам Ноам Хомський запропонував свою, чи не геніальну версію лінгвістики, у відповідності з якою будь-яке мовне поле — то антропологічне похідне від притаманної кожній людині особливої компетенції до індивідуального входження в це поле, до творчого використання особистістю його, того поля, комунікативного огрому.

Зрозуміло, що тут ми неуникно спрощуємо вельми складні побудови філадельфійсько-масачусетського вченого-«вундеркінда», але загальна його аргументація справді переконливо доводить: в