Читати книгу - "Дюна"

Здаля Фейд-Раута помітив розмову в ложі Барона. Голоси потопали в підсиленому тупотінням ніг співі, що долинав звідусіль:

— Голова! Голова! Голова! Голова!

Барон насупився, помітивши, з яким виразом обличчя до нього повернувся Фейд-Раута. Ледве стримуючи гнів, Барон махнув рукою юнакові, який стояв біля тіла мертвого раба. «Дайте хлопчині голову. Він заслужив її, викривши наглядача рабів».

Фейд-Раута помітив знак згоди й подумав: «Вони гадають, що вшанують мене цим. Нехай побачать, що я насправді думаю!»

Він побачив, як помічники наближаються з ножем-пилкою, щоб виконати наказ, і жестом наказав їм відійти. Знак довелося повторити, адже вони завагалися. «Вони гадають, що віддадуть мені шану головою!» — подумав він. Юнак нахилився і склав руки гладіатора навколо руків’я ножа, тоді витягнув із тіла лезо й уклав його в мертві долоні.

Він зробив це за мить, а тоді випростався і кивком голови покликав помічників:

— Поховайте раба неушкодженим і з ножем у руках, — мовив він. — Цей чоловік заслужив на це.

У золотій ложі граф Фенрінґ нахилився близько до Барона й сказав:

— Шляхетний жест — ознака справжньої величі. У вашого племінника є і сміливість, і стиль.

— Він ображає натовп, відмовляючись від голови, — пробурмотів Барон.

— Зовсім ні, — втрутилася леді Фенрінґ. Вона повернулася, розглядаючи ряди навколо них.

А Барон зауважив лінію її шиї — з чудовим рухом м’язів, як у юного хлопчика.

— Їм подобається те, що зробив ваш небіж, — сказала вона.

Коли значення жесту Фейда-Раути докотилося до останніх рядів і люди побачили, що помічники виносять тіло гладіатора неушкодженим, Барон поглянув на публіку і збагнув, що леді Фенрінґ правильно витлумачила їхню реакцію. Люди шаленіли, гамселили одне одного, кричали й тупотіли.

Барон знуджено мовив:

— Я маю наказати організувати свято. Не можна ж відсилати людей додому, не давши вивільнити енергію. Вони мають побачити, що я розділяю їхню радість.

Барон махнув рукою охоронцеві, і той опустив помаранчевий харконненівський стяг над ложею — раз, двічі, тричі — на знак святкування.

Фейд-Раута перейшов арену й став під золотою ложею. Його зброя лежала в піхвах, а руки вільно звисали по боках. Перекрикуючи шалений галас натовпу, він гукнув:

— Свято, дядьку?

Галас трохи спав: люди помітили розмову і вирішили зачекати.

— На твою честь, Фейде! — гукнув Барон. І знову наказав опустити й підняти стяг.

Обер-заслони навколо арени впали, і юнаки звідусіль помчали до Фейда-Раути.

— Бароне, ви наказали опустити обер-щити? — запитав граф.

— Ніхто не завдасть шкоди малому, — відказав на те Барон. — Він же герой.

Перший потік глядачів, що добіг до Фейда-Раути, підняв його на плечі й поніс навколо арени.

— Сьогодні ввечері він може ходити без зброї та щита навіть найбіднішими кварталами Харко, — вів далі Барон. — Йому віддадуть останню їжу й ковток води, аби лише побути поруч із переможцем.

Барон виштовхнув себе зі стільця і переніс вагу на силові підвіски.

— Прошу мені вибачити. На мене чекають справи, що потребують невідкладного втручання. Охорона проведе вас до палацу.

Граф підвівся і вклонився.

— Звісно, Бароне. Ми з нетерпінням чекаємо на свято. Я ах-г-гм-м-м ніколи не бачив харконненівського свята.

— Так, — погодився Барон. — Свято.

Він повернувся, рушивши в оточенні охоронців до особистого виходу з ложі.

Капітан гвардії вклонився графові Фенрінґу.

— Ваші накази, мілорде?

— Ми ах-х-х зачекаємо, доки найбільший мм-м-м натовп ум-м-м розсіється, — сказав граф.

— Так, мілорде, — чоловік уклонився й відступив на три кроки назад.

Граф Фенрінґ повернувся до своєї леді й заговорив до неї особистою говіркою — слова кодувалися в мугикання.

— Звісно ж, ти бачила це?

Вона відповіла таким самим мугиканням:

— Малий знав, що гладіатора не накачають наркотиками. Він на мить злякався, так, але не здивувався.

— Це сплановано, — погодився він. — Уся вистава.

— Без сумніву.

— Тхне Хаватом.

— Точно, — підтвердила вона.

— Я наказував Баронові знищити Хавата.

— Ви помилилися, любий.

— Тепер я це розумію.

— Небавом у Харконненів може з’явитися новий Барон.

— Якщо Хават це спланував.

— І справді, це ще потребує перевірки, — погодилася жінка.

— Молодого легше буде контролювати.

— Так, для нас… після сьогоднішньої ночі, — сказала вона.

— Тобі ж не складно буде спокусити його, моя маленька племінна кобилко?

— Ні, коханий. Ти ж сам бачив, як він витріщався на мене.

— Так, і тепер я розумію, чому ми маємо зберегти цю генетичну лінію.

— Справді. Також очевидно, чому ми маємо контролювати його. Я закарбую в глибину його свідомості потрібні прана-бінду фрази, щоб у потрібний час зігнути його.

— І ми поїдемо, щойно це буде можливо — щойно ти будеш упевнена, — сказав він.

Вона стенула плечима.

— Якомога швидше. Я не хочу виношувати дитину в цьому жахливому місці.

— На що ми тільки не йдемо в ім’я людства, — сказав він.

— Ваша роль значно простіша, — зауважила жінка.

— Мені доводиться долати певні стародавні забобони, — відповів він. — А вони, щоб ти знала, доволі серйозні.

— Мій бідний коханий, — відказала леді й поплескала його по щоці. — Ви знаєте, що це єдиний спосіб зберегти цю генетичну лінію.

Граф сухо відповів:

— Я добре розумію, що ми робимо.

— Ми не зазнаємо поразки, — сказала вона.

— Провина розпочинається з передчуття поразки, — нагадав він.

— Не буде провини, — відказала жінка. — Гіпнолігатура свідомості Фейда-Раути і його дитина в моєму череві — а тоді забираємося.

— А дядько, — зауважив граф. — Чи бачила ти коли-небудь таке збочення?

— Він доволі лютий, — погодилася вона, — але племінничок може вирости ще гіршим.

— Завдяки дядькові. Подумаймо, що могло б вийти з цього юнака, якби його виховували інакше — наприклад, за кодексом честі Атрідів.

— Це сумно.

— От якби ми могли зберегти і цього малого, й спадкоємця Атрідів. Як я чув, юний Пол — чудовий хлопчина, бездоганне поєднання природи й підготовки. — Він похитав головою. — Але нам нема чого проливати сльози над безталанними аристократами.

— У Бене Ґессерит є приказка, — мовила вона.

— У вас завжди є приказки! — запротестував граф.

— Ця тобі сподобається, — сказала леді Фенрінґ. — У ній ідеться про таке: «Не записуй людину в мерці, доки не побачиш її тіла. Та й тоді можна помилитися».

36

У «Часі роздумів» Муад’Діб каже, що його справжнє навчання почалося тоді, коли він уперше зіткнувся з труднощами життя на Арракісі. Тоді він дізнався, як стовпувати пісок, щоб передбачити погоду, вивчив мову вітряних голок, що пронизували його шкіру, з’ясував, як чухається ніс від піщаної сверблячки, як збирати цінну вологу власного тіла, охороняти й зберігати її. А коли його