Читати книгу - "Викрадачі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я зголоднів, — прошипів Френк, схиляючись ближче до мене. — Цей чоловік — божевільний. Хіба ви не вмираєте з голоду? А дерева круті, — додав він. — Напевно, вам дуже подобаються дерева.
Спробувала зрозуміти сенс його слів, але не була здатна, не могла навіть перепитати: «Перепрошую?» — я зовсім заклякла, змерзла: тонкий светр і бавовняний шарф, яким я обмотала шию, не захищали від океанського бризу, що ставав холоднішим. Давненько я не малювала так довго й так старанно, хоча й малюю майже щодня — перед початком роботи й після її закінчення. Мені потрібно було почути від Роберта відповідь ще на одне запитання: я так зосередилась на тінях, а потрібно було додати трошечки білих цяток, щоб увесь пейзаж зробився дещо яскравішим. То що ж — зачекати й додати білого завтра, при освітленні, ближчому до того, що було в нас сьогодні на початку, або зробити це просто зараз, швидко, з пам’яті?
Я спустилася пагорбом нижче, до Роберта, який вже починав мити пензлі й відчищати палітру. Щохвилини він зупинявся й кидав погляд на своє полотно, а потім на краєвид. Мені спало на думку, що він наразі забув навчати нас будь-чого, й у серці миттєво спалахнуло співчуття: його теж захоплював до нестями рух пензля в руці, відчуття руки, зап’ястя, пальців. Можна вчитися, просто перебуваючи поряд з такою одержимістю, подумала я. Зупинилася перед його роботою. Він зробив так, що все видавалося дуже легким: роздивитися основні форми й скомпонувати їх як слід, додати кольору, торкнутися світлом і тінями. І ось — дерева, вода, скелі, вузька смужка берега попід пагорбом. Поверхня картини ще не була остаточно оброблена — як і ми, він працюватиме над цим полотном ще цілий день, а може, й більше, якщо матиме час. Намічені форми пізніше набудуть реальності. То там, то тут він додасть маленькі деталі: гілочку дерева, листок, хвилю.
Але одну частину полотна було завершено, й завершено прекрасно. Я замислилася, чому він вирішив закінчити саме цю частину, а не якусь іншу: кам’янистий берег і світло-сірі скелі, що заходять в океан, м’які кольори каменю й червонуваті водорості. Ми знаходилися на певній висоті над рівнем моря, й Роберт передав це відчуття погляду згори й трохи навскіс, а вдалині дві людські постаті прогулювалися берегом, тримаючи один одного за руки; вища постать йшла, високо підвівши голову, нижча нахилилась, немов бажала щось підняти з хвиль, які накочувалися на пляж. Люди були досить близько, намальовані досить чітко, щоб побачити, як вітер грає довгими спідницями жінки, як звисає на блакитних стрічках її дитячий капелюшок. Цим двом було добре удвох, далеко від усіх — але ж на березі сьогодні нікого не було, крім учасників семінару, й ті знаходилися на схилі пагорба. Я не одразу змогла відірватися від тих двох постатей, поглянути на Роберта. Він торкнувся пензлем крихітного черевичка жінки, неначе наводив блиск на носок, потім знову заходився мити соболевий пензель. У мене вже вилетіло з голови питання, з яким ішла до нього — щось про зміну освітлення.
Він з посмішкою на вустах обернувся до мене, немов був упевнений, що я стою в нього за спиною й навіть знав, хто я така.
— Ви задоволені сьогоднішнім днем?
— Вельми задоволена, — відповіла я на це.
Він спочивав після роботи, й мені видалося зовсім недоречним запитати, чому він помістив на полотно дві уявні постаті серед серпневого краєвиду, що їх оточував. Він був відомий своїми алюзіями на дев’ятнадцяте століття і, зрозуміло, йому дозволялося додавати до вправи з пейзажного живопису, що заманеться — він же Роберт Олівер. Я тільки сподівалася, що хтось інший спитає його замість мене.
А потім з’явилася інша надія: коли-небудь я буду знайома з ним так близько, що зможу сама розпитувати про що завгодно. Він кинув на мене погляд, такий знайомий з моїх студентських часів: приязний, відсторонений, загадковий. Комір сорочки він розстебнув, і я бачила на грудях у нього жмутки чорного волосся, що починало сивіти. Мені хотілося простягти руку й торкнутися того волосся, довідатися, чи воно з віком пом’якшало, чи зробилося жорстким, мов дріт. Рукави були засукані майже до ліктів. Він тепер прийняв звичну для високого на зріст чоловіка поставу: руки схрещені на грудях, пальці міцно тримають оголені лікті, ноги твердо спираються на схил.
— Який неймовірний краєвид! — звернувся він до мене по-товариському. — Але зараз, гадаю, нам потрібно закінчувати і йти на обід.
Я могла б зауважити, що краєвид дійсно неймовірний, але в ньому немає будь-яких фігур людей, тим більше таких, що вмочували б у воду прибою свої довгі спідниці. Важко було уявити собі більш самотній берег, краєвид, геть позбавлений людської присутності — це ж і був сенс нашого завдання, хіба не так?
Розділ 63
1879 рік
Наприкінці березня Салон прийняв портрет золотоволосої служниці — картину Марі Рів’єр. До них прийшов Олів’є, щоб особисто оголосити цю новину. Вони з Івом і татусем сіли за стіл і випили з найкращих кришталевих келихів за її здоров’я, а вона тим часом прикусила губу, стримуючи усмішку. Вона намагається не дивитися на Олів’є, й це їй вдається. Вже звикла до того, що всі, кого вона любить, збираються за цим столом разом. У ту ніч вона не може заснути — від щастя, від радощів і ще якихось складних почуттів, які немовби відбирають у неї частку задоволення, що вона завжди відчувала від живопису як такого. Олів’є в наступному листі пояснив, що така реакція є нормою. За його словами, вона відчуває водночас тріумф і беззахисність перед чужими поглядами, але потрібно просто малювати, як завжди, як це робить будь-який художник.
Вона починає працювати над новим полотном: лебеді на ставку в Булонському лісі. Ів знайшов час, щоб супроводжувати її туди по суботах, тож немає потреби гуляти або малювати на самоті. Іноді замість Іва її супроводжує Олів’є, він допомагає їй змішувати фарби, а одного разу написав її маленький портрет — вона сидить на лаві біля води, шия огорнена мереживом, капелюшок відкинутий назад, тому можна побачити її уважний і захоплений погляд. Олів’є каже, що це найкращий портрет, який він тільки намалював за все життя. На звороті полотна він помічає рішучими мазками: «Портрет Беатриси де Клерваль, 1879», — і ставить у
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадачі», після закриття браузера.