Читати книгу - "Сяйво"

«Оверлук» не збирався дозволяти їм гукати Діка. Це також могло зіпсувати всю забаву.

Вони залишились самі.

Сніг надворі подужчав, запинаючи їх своєю завісою від світу.

Розділ сорок другий

У повітрі

Посадку на рейс Діка Хеллорана було оголошено о шостій сорок п’ять ранку за східним стандартним часом, але посадкова провідниця затримувала його біля виходу номер тридцять один (тим часом як він нервово перекидав з руки в руку свою дорожню валізку), поки о шостій п’ятдесят п’ять не прозвучало останнє оголошення. Обоє вони шукали очима чоловіка на ім’я Карлтон Векер, єдиного пасажира рейсу номер сто дев’яносто шість авіакомпанії «Ті-Дабл’ю-Ей»[256] з Майямі на Денвер, який не з’явився на реєстрацію.

— Окей, — промовила провідниця і вручила Хеллорану блакитний квиток у перший клас. — Вам пощастило. Можете йти сідати, сер.

Хеллоран поспішив по закритій посадковій галереї, дозволивши механічно усміхненій стюардесі розірвати його квиток, віддавши йому назад контрольний корінець.

— Ми подаємо сніданок у польоті, — сказала стюардеса. — Якщо ви побажаєте…

— Тіко каву, бейб, — відповів він і пройшов проходом до сидіння в секції для курців. Він усе ще очікував, що крізь двері, наче чортик з коробки, в останню секунду може вскочити той неприбулий Векер. Жінка на сидінні біля ілюмінатора з кислим, недовірливим виразом обличчя читала «Ти можеш бути собі найкращим другом»[257]. Хеллоран застібнувся ременем безпеки, а потім, склавши свої великі чорні руки на бильцях крісла, пообіцяв відсутньому Карлтону Векеру, що якщо той і зможе витягнути його з цього місця, то хіба лише за допомогою п’яти дужих службовців компанії «TWA». Він не відривав очей від свого годинника. Хвилини до злітного часу о сьомій годині тягнулися з нестерпною повільністю.

О сьомій годині п’ять хвилин стюардеса повідомила, що буде невеличка затримка, поки наземні техніки перевірять один із запорів на дверях вантажного відсіку.

— Лайномозкі, — бурмотнув Хеллоран.

Гостролика жінка обернула до нього своє кисле, недовірливе обличчя, а потім знову повернулася до книжки.

Він провів ніч в аеропорту, ходячи від стійки до стійки — «Юнайтид», «Америкен», «TWA», «Континентал», «Брейніф», — набридаючи білетним клеркам. Десь опісля півночі, п’ючи в буфеті вже восьму чи дев’яту чашку кави, він вирішив, що повівся як недоумок, приймаючи собі на плечі всю цю справу. Існують офіційні інстанції. Він пішов до найближчого ряду телефонних будок і, перепробувавши трьох різних операторів, отримав екстрений номер адміністрації «Національного парку Скелясті гори».

Чоловік, котрий відповів на його дзвінок, мав страшенно виснажений голос. Хеллоран назвався вигаданим ім’ям і сказав, що в готелі «Оверлук», на захід від Сайдвіндера, потерпають люди.

Його попросили зачекати на лінії.

Рейнджер (Хеллоран припускав, що то був рейнджер) повернувся приблизно хвилин за п’ять.

— У них там є рація громадської частоти, — сказав рейнджер.

— Авжеж, вони мають ГЧ-радіо, — погодився Хеллоран.

— Ми не отримувала від них сигналу «мейдей»[258].

— Чоловіче, це не має значення. Вони…

— А точніше, що саме за пригода там з ними, містере Холл?

— Ну, там родина. Доглядач зі своєю сім’єю. Я гадаю, можливо, він троха поїхав з котушок, розумієш. Гадаю, можливо, він міг завдати шкоди своїй дружині й маленькому сину.

— Можу я вас запитати, яким чином ви отримали таку інформацію, сер?

Хеллоран заплющив очі.

— Як тебе звати, друже?

— Том Ставнтон, сер.

— Отже, Томе, я знаю. А зараз я буду з тобою відвертим настільки, наскільки наразі можу бути. Там, нагорі, погані справи. Можливо, вбивчо погані, ти утямлюєш, що я кажу?

— Містере Холл, мені насправді потрібно знати, звідки ви…

— Слухай сюди, — перебив Хеллоран. — Я ж тобі кажу, що знаю. Кілько років тому там уже був один такий парубок на ім’я Ґрейді. Він убив свою дружину і двійко дочок, а потім і собі накинув петлю. Я тобі кажу, те саме там трапиться знову, якщо ви, хлопці, не потаскаєте туди свої сраки, щоби те зупинити!

— Містере Холл, ви телефонуєте не з Колорадо.

— Так. Але що за різниця…

— Якщо ви не в Колорадо, ви поза межами діапазону ГЧ-радіо готелю «Оверлук». Якщо ви поза межами діапазону ГЧ, ви, ймовірно, не могли сконтактуватись із, гм… — тихе шелестіння паперів. — З родиною Торренс. Поки на моє прохання ви чекали, я намагався зателефонувати. Зв’язку нема, що не є чим-небудь незвичайним. Між тим готелем і комутаційною станцією в Сайдвіндері досі двадцять п’ять миль надземних телефонних дротів. Мій висновок: ви, либонь, якийсь ексцентричний дивак.

— Ох, чоловіче, ти ж і тупий… — Але його розпач був занадто незмірним, щоб підібрати ще й іменник, який мусив би піти за вже висловленим прикметником. Та раптом осяяння. — Виклич їх! — крикнув він.

— Сер?

— Ти маєш ГЧ-радіо, вони мають ГЧ-радіо. Тож виклич їх! Виклич їх та спитай, що там і як!

Запала коротка мовчанка на тлі гудіння дротів дальнього зв’язку.

— Ти ж уже намагавсь це зробити, хіба не так? — спитав Хеллоран. — Саме тому ти змусив мене так довго чекати на лінії. Ти спробував телефон і спробував ГЧ і не отримав нічого, але не вважаєш, що щось там не так… Чим це ви, хлопці, там таким зайняті? Сидите на власних гузнах та граєте в джин-раммі?[259]

— Ні, аж ніяк, — заперечив гнівно Ставнтон. Хеллорану полегшало від сердитого тону його голосу. Він уперше оце почув, що говорить з живою людиною, а не з записом. — Я тут зараз сам, сер. Усі до єдиного рейнджери в парку, плюс єгері департаменту охорони природи, плюс волонтери, всі вони на перевалі Гейсті Нотч, ризикують власними життями, тому що троє дурноголових мудаків з шестимісячним досвідом вирішили спробувати себе на північному крутосхилі Кінгз Рем. Вони там застрягли на півдорозі і, можливо, спустяться донизу, а можливо, й ні. Там ще два гвинтокрили і люди, які ними літають, ризикують своїми життями, бо тут зараз ніч і починає сніжити. Тож, якщо ви маєте труднощі з тим, щоби скласти все до купи, я вам з цим допоможу. Номер один: мені нема кого послати в «Оверлук». Номер два: «Оверлук» тут не є пріоритетом — пріоритетом є те, що