Читати книгу - "Сяйво"

— Йо, — глухо промовив Хеллоран. — Розумію.

— Отже, на мій здогад, причина того, чому я не зміг дістати їх по ГЧ-радіо, дуже проста. Я не знаю, котра година зараз там, де перебуваєте ви, але тут у нас пів на десяту. Я гадаю, вони могли його просто вимкнути і лягти спати. Отже, якщо ви…

— Щасти вам з вашими альпіністами, чоловіче, — сказав Хеллоран. — Але хочу, аби ти знав, що вони не єдині, хто застряг у горах тому, що не розумів, у що лізе.

Він повісив слухавку.

О сьомій двадцять ранку «Боїнг-747» «Tранссвітових авіаліній» незграбно позадкував зі свого стійла, розвернувся і покотився до злітної смуги. Хеллоран видав довгий, беззвучний видих. Карлтоне Векере, де би ти не був, відпочивай.

Рейс номер сто дев’яносто шість попрощався з землею о сьомій двадцять вісім, а о сьомій тридцять один, коли літак уже набирав висоту, в голову Хеллорана знову вистрелила пістолетом думка. Його плечі безпорадно зіщулились від запаху помаранчів, а тоді спазматично пересмикнулись. Лоб взявся зморшками, губи опустились у гримасі болю.

(«!!!ДІКУ ПРОШУ ПРИЇДЬ СКОРІШЕ МИ В СТРАШНІЙ БІДІ ДІКУ ДУЖЕ ТРЕБА!!!»)

І то було все. Усе обірвалось раптом. Цього разу ніякого затухання. Зв’язок було обрубано чисто, наче ножем. Це його налякало. Його руки, що так само стискали поруччя крісла, стали майже геть білими. У роті пересохло. Щось сталося з хлопчиком. Він був цього певен. Якщо хтось скривдив цього малого…

— Ви завжди так несамовито реагуєте на зльоти?

Він роззирнувся довкола. То промовляла жінка в окулярах у роговій оправі.

— Справа не в цьому, — сказав Хеллоран. — У мене в голові сталева пластинка. З Кореї. Вряди-годи вона нагадує мені про себе гострим болем. Вібрації, ну, ви ж розумієте. Перекодовує сигнал.

— Справді?

— Так, мем.

— Саме фронтовик розплачується за будь-яку закордонну інтервенцію, — похмуро промовила гостролика сусідка.

— Справді?

— Саме так. Наша країна мусить заректися вести свої брудні маленькі війни. ЦРУ є пружиною кожної з тих брудних маленьких війн, які Америка провадила в цьому столітті. ЦРУ і доларова дипломатія.

Вона розгорнула свою книжку і почала читати. Погасло табло НЕ КУРИТИ. Хеллоран дивився на землю, що віддалялася, і загадувався, чи все гаразд там з хлопчиком. У ньому вже існувало почуття душевної пов’язаності з цим малим, хоча його батьки, схоже, її мали небагато.

Він покладав надії на Бога, що вони там піклуються про Денні.

Розділ сорок третій

Питво за рахунок закладу

Нахиливши набік голову, Джек стояв в обідній залі просто перед дверима «кажанячі крила», що вели до салон-бару «Колорадо», і прислухався. На його губах блукала легка усмішка.

Він чув, як довкола нього постає до життя готель «Оверлук».

Важко було сказати, звідки така впевненість, але він здогадувався, що це не вельми відрізняється від тих осягнень, які час від часу має Денні… яке коріння, таке й насіння. Хіба не так у народі кажуть?

Хоча й дуже близьке до осягнення через звуки чи образи, це осягнення було відокремлене від звичайних способів сприйняття найтоншими перцептивними завісами. Це було так, ніби поза цим, за якусь дрібку дюймів, зараз є й інший «Оверлук», він відокремлений від реального світу (якщо взагалі існує така річ, як «реальний світ», подумав Джек), але поступово набуває з ним рівноваги. На згадку спали 3-D фільми, які він бачив у дитинстві. Якщо було дивишся на екран без спеціальних окулярів, бачиш подвійне зображення — подібне відчуття було в нього зараз. Але якщо одягнеш окуляри, все стає зрозумілим.

Усі епохи готелю тепер зійшлися разом, усі, окрім сьогочасної — Епохи Торренса. Але й ця дуже скоро приєднається до решти. І це буде добре. Дуже добре.

Він мало не в вуха чув оте зарозуміле тень! тень! посрібленого дзвоника на реєстраційній стійці, що скликав носіїв до фойє, у той час як чоловіки в модних в тисяча дев’ятсот двадцятих роках фланелевих костюмах селилися, а чоловіки в модних в сорокові роки двобортних костюмах у дрібну смужечку виселялися. Там мусять бути і три черниці, що сидітимуть перед каміном, чекаючи, поки черга на виписку зменшиться, а за ними стоятимуть акуратно одягнені, з діамантовими булавками в своїх узорчатих біло-блакитних краватках Чарлз Ґрондін і Віто Джінеллі, обговорюючи прибутки і втрати, життя і смерть. Позаду готелю десятки пікапів тулилися у вантажних під’їздах, деякі з них накладаючись на інші, наче через невдалу фотоекспозицію. У бальній залі східного крила одночасно, у межах часових сантиметрів одна від одної, провадилися різноманітні бізнес-зустрічі. Тривав бал-маскарад. Йшли приватні вечірки, святкувались весілля, дні народження та ювілеї. Люди обговорювали Невілла Чемберлена й австрійського ерцгерцога[260]. Музика. Сміх. Сп’яніння. Істерія. Трохи кохання, не саме там, але постійний плин ледь прихованої чуттєвості. І він майже чув їх усіх одночасно, як вони шугають готелем, утворюючи елегантну какофонію. В обідній залі, де він стояв, просто за його спиною подавалися одночасно всі сніданки, обіди й вечері за останні сімдесят років. Він майже… ні, геть це «майже». Він дійсно чує їх, поки що стиха, але ясно — як чується звіддаля багатьох миль гуркіт грому в спекотний літній день. Він чує їх усіх, цих прекрасних незнайомців. Від усвідомлює їх присутність так, як, певне, від самого початку вони усвідомлювали присутність його самого.

Усі номери «Оверлука» зайняті цього ранку.

Готель переповнений.

А поза «кажанячими крилами» плине неголосне мурмотіння балачок, кружляючи, як лінивий сигаретний дим. Що вишуканіше, то інтимніше. Низький горловий жіночий сміх того роду, що ніби вібрує в тім чарівнім колі, що окреслює нутро й геніталії. Звуки касового апарата, його віконце м’яко світиться в цьому теплому напівмороці, він, подзвонюючи, відбиває ціни «джину-рікі», «мангеттену», «пікіруючого бомбардувальника», тернового джину з лимоном і шипучкою, «зомбі». Джукбокс дзюрчить своїми пияцькими мелодіями, одна вчасно перекриває іншу.

Штовхнувши нарозтвір «кажанячі крила», він ступає крізь них.

— Привіт, хлопці, — промовляє неголосно Джек Торренс. — Я був відсутній, але тепер повернувся.

— Доброго вечора, містере Торренс, — привітався Ллойд, щиро зрадівши. — Приємно вас бачити.

— Приємно знов повертатися, — поважно відповів Джек і закинув ногу на стілець між чоловіком у франтуватому синьому костюмі та жінкою в чорній сукні, задивленою сонливими очима в глибини «сінгапурського слінга».

— Що для вас зробити,