Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

“Може, воно й так, але ж революцію допускали й імперці, і навіть шовіністи”, - заперечив першому шептунові баритон другого.

“Допускали, голубе, але тільки конституційну монархію, при якій можна на весь світ кричати про права людини та волю інонародів, а в дійсності душити їх і в зародках, - підсилив шепіт говорун. – Чим нині не конституційна монархія, хоч іменується інакше?! Чи депеушники не жандарми та сискники?! Ще більш дикі та звірині, хоч і не мають хижого орла в атрибутиці!”

“Який діапазон тем, особливо нам рідних, яка заздрісна різнокутність і багатофокусність бачень, професоре! - захоплювався баритон. – А поясніть-но, чому це раптом допитувачі взялися тепер за тризуб і жовто-блакитний стяг?”

“І жовто-блакитному стягові, і тризубові на нашій землі більше років, як хорогвам! Вони за півтори тисячі літ, будучи символами нашого люду, жодного разу не зганьбили себе, в той час, як зірка, серп і молот та червоний стяг за роки по революції й путчові ганьблять себе злочинами постійно! З тризубом і жовто-блакитним стягом ходили в походи на набрідців князі українські в давнину, усі гетьманці, уенерівці, директоріївці, січові стрільці та зунрівці і червонокозаки до їх злиття із червоноармійцями!”

“Куди ж ідемо? – хрипливо пробубонів баритон. – Сталіна вже вважають мало не престольним царем.”

“Святе місце не може бути порожнім, - зітхнувши, прошептав професор. – Цей вождь народів, як назвали його Каганович з Ворошиловим, є жертвою середовища, що після путчу не змінило своєї імперської суті, а лише поміняло її атрибутику й символіку. Для інонародів і для нас зокрема починаються страшні часи знеособлення через знищення дідівських законів етичної і трудової моралі, родинно-національної сув’язі при втраті будь-якої духовності.”

“Але ж маємо свій уряд, професоре!”

“Маємо, але при чужій владі, бо позбуваємося родин, оселі, двору, доробків, гараздів,  рідного краю і, як тяглова сила, вербуємося до Карлагу і Сиблагу ще більшою чисельністю, ніж при царях, всілякими грудманами, райхманами, геплерами й едельманами.”

“Як на вашу думку, ота виїзна група з євреїв, як і Каганович, свідчать про їх владу тепер?”

“У жодному разі я так не думаю! Їх використовують, як ображених погромами мстителів, щоб відвернути наш обур від росіян: бергавінових, орлових, новікових, фоміних, тощо.”

“Все ж таки їх становище у нас панівне: Розгон є нашим послом у Москві, а Вишинський, Ульріх і Матулєвич у Верховному суді Союзу звершили “Шахтинський процес”, від початку і до кінця видуманий.”

“Назагал, євреї – самий нещасний народ у світі: і тому, що використовуються розумово й матеріально всіма державами світу, і тому, що не мають свого державного куточка на землі…”

Карпо роздивився балакунів: велике лисе тім’я професора і чуприну його співбесідника, що лежали головами на якихось торбинках. Його власне тіло нило від побоїв, око запухло і сльозилось, під ребрами чулося болюче шпигання, аж дихати не міг на повні груди. Повітря в камері було спертим і отруйним, воно давило його задухою, і він мимоволі позаздрив тим, що сиділи під високими незаскленими заґратованими вікнами, із яких туманцем струменів свіжий благодатний холодок.

За тиждень тутешнього перебування Карпо був уже двічі допитаний і побитий, як і більшість, але на відміну від решти, що подружилися, попарувалися і не почувалися самотньо, бо якимось чином отримували передачі від домашніх і сподівалися на їхню поміч, він нічого не відав про дружину, дітей і своє господарство, яким продовжував жити, шкодуючи, що немає Тодося чи Пилипа, що могли б його замінити і у дворі, і у млині. Як і більшість заарештованих, він і думки не допускав, що його не звільнять, не знав тільки, коли. Із розмов, почутих у камері, Карпо дізнався, що за попередній місяць в’язнів уже двічі чи то відпускали, чи то правторили бозна-куди.

Раптово забряжчали ключі, за мить двері камери відчинилися, і поріг переступив блідий Таран із рогозяним кошиком у руці, перелякавши Янчука своєю появою. Учитель обвів поглядом камеру, і їх очі зустрілися.

- Пробирайтеся, Кузьмо Сидоровичу, на моє місце, - посунувся Карпо, і печалячись, і гріховно тішачись появі вчителя.

Прийшлий, помовчавши, обережно пробрався між тілами на тісне місце, поставив кошика до стіни і кушкливо всівся, змусивши професора і його напарника потіснитися. Камера знову наповнилася шепотом і гомоном, а вчитель із Карпом мовчали: перший був приголомшений допитом, який щойно відбув, а другий передчував, що вдома щось трапилося, раз Таран не згадує про нього. Страх за домашніх ріс у ньому під отим затятим мовчанням учителя, поволі німив душу, холодив кров у жилах, покривав випотом голову, осушував язика в роті, спиняв серце страхом.

- Як там мої, мо’ знаєте чи чували? – спитав нарешті Карпо, не витримавши мовчанки. – Не було досі ні вісток від них, ні передач, - змочив сухого язика в роті.

- Як їм бути, козаче? – зітхнув схлипливо Таран. – У твоїй хаті тепер розмістилася школа, будівлі при мені розбирали і перевозили в радгосп, речі, інвентар, тягло, реманент, яких не продали з молотка і не передали в робкоп, перевезли в комуну, туди ж передали млин, Лісок і землю. Ганна й діти за порадою твого побратима Жабка переїхали лише з душами у якусь халупу в селі, перевізши Оксаниною упряжжю городину, яку Ленський і його уповноважені забули продати в рахунок погашення продподатку. Прости за правду, мусиш її знати, - помітив Таран, як із Янчукових очей покотилися сльози і скривилося в гримасі його лице.

Мовчанка після слів учителя тяглася довго. Янчук, як дитина, розпачливо плакав, стримуючи ридання, аж поки й стемніло в камері.

- Казав тобі колись і зараз повторюся, - зашепотів Таран, як вони вляглися на сон після перевірки, - немає розуму в нашого люду. Не огородили ми свого державного двору вчасно й одностайно, обмануті землею, фабриками й заводами, і звели отаку революцію нанівець! Іродові сини й аголи! Ми, інтелігенція, всяке думали, але того, що ця свавільна колоніяльність до нас так швидко повернеться, допустити не