Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

могли. А це ж лише початок! Це ще тільки “за здравіє”, “за упокой” пізніше буде! Проклятий ми твоїм Богом народ, Карпе! І моліннями нічого не змінимо, - примовк він, щось пригадавши. – Лишив я листа Варварі у її чоловіка, бо досі була на якихось нарадах у Харкові, переслав такого ж у Київ Рябоконеві, із яким колись партизанив, в обох листах клопотав за тебе. Що й мене засадять, у своєму дурному й сліпому безумі навіть не допускав, - затих він, не договоривши.

- Хвалився мені Жабко, що Ганна заздалегідь сховала у твого дядька якогось підсвинка, мішок борошна і пшениці, що були у млині, а помол Домашка, поки в обійсті йшов торг, роздала власникам, сповістивши люд про те, що сталося. Дітей Петро Овдійович прилаштував у своїй школі і обіцяв мені над ними патронувати. Оце й усе, що знаю, - вишепотів він ніби закам’янілому Янчукові.

Помовчавши, вчитель заснув, а Карпо, стинаючись у плачі, молився до ранку, так і не зімкнувши очей. Він лише тепер усвідомив, що дарма проливав кров із Пилипом та побратимами, як і тисячі тисяч інших, що нищили себе у братовбивствах; що правду говорили Балагура, Більський і Таран про власний державний двір; що помилявся не лише він, а й усі його командири, яких напевне комісари постріляли в тім’я, коли було покінчено із білогвардійщиною; що йому не вийти звідси, як сподівався, до смерті…

Ранком Таран привітав Карпа лише “добриднем” і більш не промовив до нього й слова. Виносили парашу, одержували пайку сірого глевкого хліба і баланду у глиняній чашці, повірялися, стаючи в шереги. В камері знаходились переважно селяни-куркулі та червонокозаки, яких Карпо не знав. Кузьма Сидорович зазнайомився із професором та його сусідом, і вони коротали час у шепітних розмовах і суперечках, лишивши мовчазного Янчука самого на себе в горі і безнадійній смуті.

“Чим тобі отой у рваному кожусі не контра? – питався професор у Тарана. – Або он той зі ступою замість ноги під вікном? Чи оті он писаки із “Сівача”, що перегнули з українізацією, не тим вухом почувши настанови партії й уряду? Тепер їх заправторять у виправні табори, де їх виправить сира земля, як виправляла і їхніх батьків ще при царях! І таких тут тридцять із чимось камер, кажуть! І це ж тільки початок!”

Янчук аж тепер побачив у дальньому кутку камери Балагуру й Максюту, вони хитнули йому головами на знак вітання. Дивно, але Карпові не було прикро, що вони сидять всі разом по всьому. Йому чомусь було шкода, що вони піймалися, не погосподарювавши так, як він, живучи роками у холодноярських норах і куренях в голоді, холоді і постійній готовності до збройного захисту Яру і себе в ньому.    

“Діла твої, Боже! – подумав він. – Мириш тут нас, окаянних!.. Взяті силоміць, а чи зголосилися на звернення в ДПУ про прощення? Горе наше, що второпуємо суть підступів проти себе лише по всьому, а не заздалегідь! Істинно дитинною є ота наша довіра до ошуканців, як каже Таран. Яке ж треба мати уміння, щоб обплутати, вважай, увесь народ із його провідцями, лишивши не обманутими лише одиниці? Така наша доля, видно, і воля твоя, Боже! Таран надіється на Рябоконя, сусіда професора – на Трохима Нестеренка, як члена військревкому, сам професор – на голову окружкому Левковича і на самого Петровського, а мені нема на кого надіятись, хоч умри!..”

“Наша добродушність, Кузьмо Сидоровичу, то наша споконвічна біда, пройдисвіти вважають її дурістю, - чув Карпо балачку професора. – Повертаємось до імперності і колоніалізму, як сировинна провінція і база робочої сили, яку індустріалізація кінцево висмокче і зрусифікує!..”

“Невже професорове пророкування – правда? – питав себе Янчук, перехрещуючи чоло й груди, і сам собі відповідав. - Мабуть, правда! Так і буде! Допоможи мені, Боже, все витримати і вернутися не таким немічним, як батько, щоб я міг ще погосподарити і стати в поміч дітям, не бути таким тягарем, як отець мені, братам і сестрам. Допоможи, Боже!..”

Того похмурого дня, усім на диво, в’язнів на допит не брали. У Карпа, як і в інших, болі від побоїв стихали й забувались, заслоняючись тугою і надіями на наше споконвічне “а може!”.

Янчук розказав Таранові, як його допитували в Чигирині Ленський, Грудман і ще хтось, а після побоїв спускали в погрібець “подумати”. Таран збуджено слухав і, здається, радів від почутого, бо Карпові злигодні підтверджували його колишню правоту.

- Не дивуйся, козаче! Казав і кажу: позакладало вам усім очі й вуха тоді, коли треба було бачити й чути, що робиться в світі, куди йдемо і куди мусіли б іти для свого рятунку! Ви, як навіжені, піймалися тоді на заклики, гасла, кличі й лозунги, б’ючи й душачи один одного в осліпі, то ж тепер маєте спокутувати гріхи ваші, непростимі, гіркі й невиправні! Довіра до чужих слів і тепер заїдає нас при недовірі до рідних, шашелем точить нашу громадськість! Холодноярці, кажуть, також повірили чекістській відозві про прощення, бачимо, чим то скінчилося для них. Суть отих прощень лисича: Едельман на допиті не дарма мені нагадав про нашу двопідданість у Союзі: ви у нас висотуйтеся всі, як удома, а ми у вас будемо господарити, як у себе. Треба ж додуматися до такого! Двопіддані!..

- Он той, що сидить у кутку, - вказав Таран очима на в’язня, - як і ти, червонокозак, кажуть, узяв кредит-позику в держави, купив кінну молотарку, двигуна, жатку й віялку, а як лиш погасив той кредит із великими відсотками та на додаток хлібо- і м’ясоздачею, так і став, як ти ото, куркулем, саботажником і антирадянщиком. Достеменно, як і в тебе, реквізували у нього все за півціни: машинерію, тягло, реманент, збіжжя, землю із обійстям і усім майном. Його – сюди та через суд у якийсь Амурлаг на десять літ прирекли, а дружину й сімох дітей вивезли бозна куди, босих і голодних. Тобі легше, бо, крім городини, Ганні лишили, не помітивши, курей, качок і гусенят, - втішав учитель Карпа.

- Не второпаю, Кузьмо Сидоровичу, - подумавши, спитав Янчук, - як то, будучи старим комуністом, ви отак ненавидите їхню владу?