Читати книгу - "Амністія для Хакера"

— Гаразд, — подумавши, відповів священник. — Як ви хочете назвати дитину?

— Назаром, — сказав чоловік.

— Рідкісне ім’я за теперішніх часів, але гарне.

— Так звали його… Того, завдяки кому я досі живий.

Дмитро кивнув.

— Гаразд. Мені потрібно кілька хвилин підготуватися. Сідайте з дитиною, пані…

— Наталя, — сказала вона.

— Наталіє…

Запаливши свічки, він вийшов у захристя.

Обоє полегшено перевели подих, наче після важкої та відповідальної розмови. Очевидно, так воно й було. Хлопчик спав навдивовижу спокійно. Наче розумів, що не варто зараз створювати батькам зайві проблеми.

Чоловік легенько підштовхнув дружину до лавки.

— Сідай, бо змучишся.

— Ще насиджуся в машині.

— Нічого, все буде гаразд. Чотири години — і ми вдома. Траса суха… Правда, Назарчику?

Вона перевела погляд із дитини на нього і, ніби щось згадавши, промовила:

— А живий ти все-таки завдяки мені.

— Хто ж сумнівається?

— Ні, — перебила вона. — Насамперед мені. І нікому більше. Якби не моя… невинна брехня…

— Он як? — по-справжньому здивувався він. — Оце нормально… Ні, правда, нормально… Ти ж завжди казала, що помилилася! Що це випадковість…

Його подив був цілком природний.

— А зараз кажу так, як є. У Божому храмі не можна брехати! — в її серйозних очах почали скакати знайомі бісики, але відразу ж вона стала замисленою. — Я просто… робила тоді все можливе, щоб ти мене не покинув. Гадала, може, хоч це тебе зупинить. Не вірила, але думала а раптом?

— Саме це й зупинило, — помовчавши, очевидно, осмислюючи почуте, погодився він, — інакше б…

— Ні, — вона смикнула його за рукав, — не будемо більше про це. Не згадуй більше ніколи. В мені досі все холоне, коли подумаю…

— А я що… — посміхнувся чоловік. — Я зовсім не те мав на увазі. Хотів сказати — «інакше декому зараз жилося б легше».

— А… — зрозуміла вона. — Сподіваюся, йдеться не про мене?

— Звісно. Ти знаєш, про кого.

Вулицею і далі мчали чисельні вогні, здавалося — дедалі швидше. А величезне місто мороку продовжувало сотнями ковтати їх.

Воно здавалося тепер чужим, незнайомим. І то не диво. Адже тепер тут жили нові люди, вирували нові пристрасті, вступали у нову запеклу та безнадійну суперечку добро та зло, підлість та шляхетність, жорстокість та великодушність.

І серед цього хаосу в будинку з високими вікнами, в яких відбивалося ніжне світло запалених свічок і який, здавалося, самим своїм виглядом символізував незгоду з тим, що коїлося навколо, звучав приємний і спокійний голос людини, яка перебувала в гармонії з власною совістю, промовляючи прості та зрозумілі слова:

— Нехай Небесний Отець, щедрий на всі дари, обдарує тебе Назарчику, зміцнить душею та тілом, щоби міг ти, сприймаючи Боже слово, сам говорити правду, чинити по правді, долати труднощі та протистояти спокусам цього світу…

Обряд скінчився. Пастир Дмитро вийшов до захристя підготувати необхідні документи та зробити запис у церковній книзі, залишивши подружжя з немовлям на самоті серед запалених свічок, що розкидали м’які спалахи по стінах. Маленький хлопчик, якого тепер уже офіційно звали Назаром, знову заснув. Його тихеньке сопіння могла чути лише мати, щоки якої він торкався чолом.

А чоловік, який стояв поруч, наче відключився. Погляд його, здавалося, прикипів до однієї точки, якої він не бачив, а думки перебували невідомо де. Можливо, у не такому далекому минулому, яке спливло зараз, як каламуть на дні тихої глибокої водойми, розбурхане спогадами.

— Ти де? — запитала Наталя, легенько торкнувшись його рукава.

— Там, — відповів він, струснувши головою і повертаючись до реалій. — Ти знаєш де.

— І не соромно? Ти ж щойно відрікся від диявола.

У її очах весело блимали спалахи свічок, мимоволі запалюючи і його.

— А це не диявол, — він знизав плечима. — Швидше, навпаки.

Наталя лише важко зітхнула, адже, як і більшість жінок, схильна була вважати дияволом усе те, що заважає їй бути в чоловіка на першому місці. Вона добре знала, де це — «там». У даному випадку «там» — це було швейцарське місто Лозанна, де нині чинився неабиякий переполох. Ще вчора оглядачі новин впевнено вважали, що «накрився» один із найвідоміших у світі банків. Саме цей банк останнім часом вподобали собі деякі СНД-шні діячі для відмивання грошей. Досвід «Трансєвроінвесту» не допоміг — цього разу удар був жорстокішим та підступнішим. Специ зашивалися, нездатні нічого вдіяти. Не було ніяких попереджень, ніякого шантажу. Несподівано, серед повного благополуччя «полетіли» іспанські рахунки. Проте ґвалт здійнявся не в Іспанії, а в Україні. Так, ніби комусь вдалося відстежити у нетрях міжбанківських комп’ютерних мереж весь хитромудрий шлях, який пройшли гроші, спрямовані метикуватими та винахідливими людьми, охочими до наживи. Ніби хтось невидимий та всесильний зумів накласти важку лапу одночасно на всі ланки цього складного процесу.

Це була катастрофа. Ще масштабніша, ніж місяць тому в Марселі, така, якої ще не бачила історія фінансів. Але жінка, яка тримала на руках немовля, цілком уявляла, що станеться далі. Швидше за все, інцидент вичерпається тихо й відлуння в реальному світі не буде гучним. Звісно, буде робота всіляким кілерам та полетить не одна голова з пліч шановних співвітчизників, тих, хто у прагненні видертися ще вище, поставив не на ту карту, кому не пощастило. Можливо, їх знову ховатимуть мало не як національних героїв. Потім створюватимуть комісії, вестимуть слідства — усе як годиться в цивілізованій державі. Трохи поговорять, поки все вляжеться. Але резонансу, зчиненого свого часу Хакером, уже не буде. Не буде ніколи.

Вона не була від природи жорстокою, ця вже доросла жінка, на обличчі якої навіть після того, що довелося пережити, ще й досі проступали якісь дитячі риси. Тому серце її стискалося у важкому передчутті, коли той, із ким вона була разом і хто вважав, що знає, що робить, увімкнувши комп’ютер, торкався