Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

скажи мені, хочу це почути, тобі це зрозуміло?» Мені це було зрозуміло. Але ці його слова зовсім мені не допомагали. Усю силу я черпала радше з того, що уявляла собі момент, коли нарешті знов його побачу і ми полетимо до Франції. Мушу дожити до тієї миті, казала я собі, а потім буде видно. Поки що я прагнула лише хоч якогось перепочинку в тих муках, яких більше не витримувала. У розпал чергової бурхливої сварки в присутності Деде та Ельзи я сказала П’єтро:

– Годі. Я їду на п’ять днів, усього лише на п’ять днів, тоді повернуся й подумаємо, що робити. Гаразд?

Він звернувся до доньок:

– Ваша мати каже, що її не буде п’ять днів, а ви у це вірите?

Деде заперечно похитала головою, Ельза теж.

– Навіть вони тобі не вірять, – сказав тоді П’єтро, – усі ми знаємо, що ти покинеш нас і не повернешся.

Тоді, немов змовившись, і Деде, і Ельза кинулися до мене, стали обіймати мої ноги, благаючи нікуди не їхати, залишитися з ними. Я не витримала. Впала на коліна, обійняла їх і сказала: «Гаразд, не поїду, ви мої донечки, залишуся з вами». Слова ці заспокоїли їх, поступово заспокоївся й П’єтро. Я пішла до себе в кімнату.

О Боже милий, як усе раптом розладналося – вони, я, цілий світ: перепочити від мук можна, лише збрехавши. До від’їзду лишалося кілька днів. Я спершу написала довгий лист П’єтро, тоді короткий лист Деде, з проханням прочитати його й Ельзі. Зібрала валізу й сховала її у гостьовій кімнаті під ліжко. Купила все потрібне, наповнила холодильник. На обід і вечерю приготувала улюблені страви П’єтро, він з’їв їх і подякував. Дівчатка, заспокоївшись, знову почали сваритися через кожну дрібницю.

122

День від’їзду наближався, а Ніно перестав телефонувати. Спробувала подзвонити йому я, молячись, щоб слухавку взяла не Елеонора. Відповіла покоївка, і мені на мить відлягло від серця, я спитала професора Сарраторе. Відповідь була чітка і неприязна: «Передаю слухавку синьйорі». Я роз’єдналася й стала чекати. Сподівалася, що через мій дзвінок між подружжям виникне сварка і таким чином Ніно дізнається, що я дзвонила. Через десять хвилин пролунав дзвінок. Я поквапилась до апарата, впевнена, що то він. Але то була Ліла.

Ми вже давно не зідзвонювалися, і мені не хотілося з нею говорити. Її голос мене роздратував. У ті дні навіть її ім’я, коли воно вужем прослизало в моїй голові, бентежило мене, забирало сили. Зрештою, часу на балачки не було: якби Ніно подзвонив, телефон був би зайнятий, а зв’язок між нами і так був непевний.

– Можна, я тобі потім передзвоню? – спитала я.

– Ти зайнята?

– Трохи.

Моє прохання вона зігнорувала. Як звикле, їй здавалося, що вона може з’являтися в моєму житті й зникати, ні про що не турбуючись, немов ми далі одне ціле, і нема потреби питати, як справи, як життя, чи не заважаю. Втомленим тоном вона сказала, що тільки-но отримала погану новину: вбили матір братів Солар. Вона говорила повільно, немов зважуючи кожне слово, а я слухала її, не перебиваючи. Я слухала її слова, і на мене насунула ціла вервечка спогадів: святково одягнена лихварка, що сиділа за столом молодих на весіллі Ліли і Стефано, лиховісна жінка, яка відчинила мені двері, коли я шукала Мікеле, примара з нашого дитинства, яка шпигала кинджалом дона Акілле, літня пані зі штучною квіткою у волоссі, що обмахувалася блакитним віялом і недоречно говорила: «Тут така спека, вам теж так жарко?» Але це не викликало в мене жодних емоцій, навіть коли Ліла красномовно переповіла, одна за одною, чутки, які дійшли до неї. Буцімто Мануелу зарізали ножем; або ж у неї п’ять разів вистрелили, чотири рази в груди і раз в шию; або ж її затовкли до смерті кулаками і ногами, тягаючи по всій квартирі; або ж вбійники – так вона назвала їх – навіть не заходили в помешкання, а вистрелили в неї, коли вона відчинила двері, Мануела впала долілиць на сходовому майданчику, а чоловік, який дивився телевізор, навіть цього не помітив. «Напевно відомо лиш те, – сказала Ліла, – що усі Солари мов ошаліли, вони змагаються з поліцейськими в пошуках винних, зібрали всіх своїх людей з Неаполя і околиць, увесь бізнес стоїть, я теж нині не працюю, тут стає страшно, неможливо навіть дух перевести».

Вона напрочуд вміло надавала вагомості всьому, що діялося з нею і навколо неї: вбита лихварка, її сини шоковані, їхні зарізяки готові проливати кров, – і вона сама в центрі бурхливих подій. Урешті дійшло й до справжньої причини її дзвінка:

– Завтра відправляю до тебе Дженнаро. Я знаю, що зловживаю твоїм терпінням, у тебе ж доньки, власне життя, але зараз я не можу й не хочу тут його залишати. Пропустить трохи школу, ну і що. Він тебе любить, йому в тебе добре, ти єдина людина, на яку я можу покластися.

Я на кілька секунд замислилася над цією її останньою фразою: ти єдина людина, на яку я можу покластися. Мені хотілося засміятися, вона ще не знала, якою ненадійною я стала. Супроти цього прохання, яке свідчило, що вона переконана в незмінності мого існування, такого розсудливого й погідного, схожого на життя, яке провадить червона ягідка на терновій гілці, усі мої вагання зникли, і я сказала:

– Я від’їжджаю, покидаю свого чоловіка.

– Не зрозуміла.

– Моєму шлюбові кінець, Ліло. Я знов зустріла Ніно, ми виявили, що завжди кохали одне одного, ще з юності, навіть того не усвідомлюючи. Тому я іду геть, щоб почати нове життя.

Запала довга мовчанка, тоді вона спитала:

– Ти жартуєш?

– Ні.

Їй, мабуть, здалося неможливим, що я створила такий хаос у себе вдома, у своїй так добре впорядкованій голові, і вона стала на мене напирати, інстинктивно схопившись за мого чоловіка.

– П’єтро, – сказала вона, – людина надзвичайна, добра, розумна, ти з глузду з’їхала, що кидаєш його, подумай про своїх доньок.

Вона не згадувала Ніно, немов ім’я це застрягло їй десь у вушній раковині, не діставшись до мозку. І я мусила ще раз вимовити його:

– Ні, Ліло, я більше не можу залишатися з П’єтро, бо не спроможна жити без Ніно, що б не сталося, я буду з ним.

І сказала ще й інші подібні слова, які вимовила так, ніби це додавало мені заслуг. Тоді вона розкричалася:

– То це заради Ніно ти посилаєш під три чорти все, чим ти є? То ти руйнуєш свою родину заради того гівнюка?