Читати книгу - "Тінь вітру"

— Нурія — твоя дружина.

— Пам’ятаєш, про що ми домовлялися? Коли я помру, все, що належало мені, стане твоїм...

— Усе, крім твоїх снів.

Вони востаннє всміхнулися один до одного, й Хуліан передав йому свій паспорт. Мікель поклав його до кишені пальта, поряд із примірником «Тіні вітру», який носив із собою відтоді, як роздобув.

— Незабаром побачимось, — прошепотів Хуліан.

— Не поспішай. Я зачекаю.

Поліціянти обернулися до них; Мікель підвівся з-за столу й попрямував до бару. У першу мить вони побачили просто блідого чоловіка, який тремтів і здавався напівживим. Він усміхався, але кров застигла в куточках його тонких помертвілих губ.

Коли вони помітили в його правій руці револьвер, Мікель був уже у трьох метрах від них. Один з поліціянтів хотів був закричати, але перший постріл зніс його нижню щелепу. Мертве тіло впало навколішки біля ніг Мікеля.

Решта двоє вже встигли вихопити власну зброю. Другий постріл пройшов крізь шлунок того, який здавався старшим; куля розтрощила хребет навпіл, і кишки полетіли на барну стійку.

Третього пострілу Мікель зробити не встиг. Останній поліціянт уже прицілювався в нього. Мікель відчував це ребрами, серцем, бачив свою смерть у суворих очах, у яких оселився страх.

— Не ворушися, сучий сину, — просичав поліціянт, — або, присягаюся, я розірву тебе на шматки!

Мікель посміхнувся й повільно націлив свій пістолет в обличчя поліціянта. Тому було щонайбільше двадцять п’ять. Його губи тремтіли.

— Перекажи Фумеро від Каракса: я пам’ятаю його матроський костюмчик.

Мікель не відчув ані болю, ані пострілу. Удар, немов приглушений, відкинув його до вікна; усі звуки довкола наче змовкли, барви потьмяніли. Трощачи своїм тілом віконну шибку, Мікель відчув, як сильний холод заповзає йому в горло. Світло неслося вдалину, як пил під поривом вітру. Мікель Молінер востаннє повернув голову й побачив, як його друг Хуліан біжить вулицею геть. Мікелеві було тридцять шість — більше, ніж він сподівався прожити. І коли він упав на хідник, усипаний закривавленим склом, — був уже мертвий.

9

Того вечора приїхав невідомий фургон — невдовзі після телефонного дзвінка від поліціянта, який убив Мікеля. Я так і не дізналася, як звали того хлопця, й не думаю, що він усвідомлював, кого вбив. Як і всі війни — особисті чи громадянські — ця була схожа на театральну виставу. Двоє чоловіків забрали тіла мертвих поліціянтів, настійно переконавши власника бару забути про все, що відбулося, якщо не бажає собі зайвих клопотів. Під час війни в людях прокидається талант забуття, Даніелю, — талант, якого не варто недооцінювати.

Тіло Мікеля Молінера було викинуте на алею в кварталі Раваль дванадцять годин по тому, тож його смерть ніяк не можна було пов’язати з двома загиблими поліціянтами. Минуло аж два дні з моменту смерті, перш ніж тіло опинилося у трупарні. Свої документи Мікель лишив удома; єдине, що знайшли службовці трупарні, — пошкоджений паспорт на ім’я Хуліана Каракса та примірник «Тіні вітру». У поліції зробили висновок, що померлий — Хуліан Каракс. У паспорті досі значилася адреса квартири Фортюні, що на вулиці Св. Антоніо.

Фумеро завітав до трупарні попрощатися з Хуліаном. Там він зустрів капелюшника, якого поліція привезла на розпізнання тіла. Пан Фортюні, який уже два дні не бачив Хуліана, боявся найгіршого. Коли він побачив, що тіло належить чоловікові, який стукав у його двері лише тиждень тому й запитував Хуліана, — чоловікові, якого капелюшник прийняв за одного з Фумерових лакиз, — Фортюні скрикнув та вибіг геть. Поліція розцінила таку реакцію як скорботу батька, який упізнав свого мертвого сина.

Фумеро, який був свідком цієї сцени, наблизився до тіла й мовчки його оглянув. Він не бачив Хуліана сімнадцять років. Зрозумівши, що перед ним Мікель Молінер, інспектор зробив єдине: посміхнувся та підписав судовий звіт, у якому засвідчувалося: це тіло є тілом Хуліана Каракса. Потім Фумеро віддав наказ негайно поховати небіжчика в загальній могилі на цвинтарі Монжуйк.

Довгий час я дивувалася: навіщо Фумеро це зробив? Але в цьому була своя логіка. Загинувши під іменем Хуліана, Мікель мимоволі забезпечив Фумеро ідеальне алібі. Відтоді Каракса вже ніби й не існувало. Не існувало офіційних зв'язків між Фумеро та людиною, яку він рано чи пізно сподівався знайти й знищити. Була війна, а під час війни мало хто вимагає пояснень щодо загибелі невідомих осіб. Людина без імені — все одно що тінь.

Два дні я залишалася в квартирі, чекаючи чи то на Мікеля, чи то на Хуліана, упевнена, що божеволію. На третій день, у понеділок, я повернулася до роботи у видавництві. Пана Кабестані відвезли до лікарні кількома тижнями раніше, й більше в конторі він не з’являвся. Його старший син Алваро продовжив справу. Я нікому нічого не говорила — я не мала до кого звернутися.

Того самого понеділка мені подзвонив працівник трупарні, Мануель Ґутьєррес Фонсека. Пан Ґутьєррес Фонсека повідомив, що до трупарні доправлено тіло чоловіка на ім’я Хуліан Каракс. Зіставивши паспортні дані померлого з ім’ям автора книжки, яка була в кишені загиблого, й підозрюючи, крім того, поліцію в певному нехтуванні обов’язками, а й навіть у безпосередньому порушенні правил, пан Мануель відчув: зателефонувати до видавництва та повідомити про те, що сталося, — його моральний обов’язок.

Слухаючи його, я ледь не померла. Перше, що спало на думку: це Фумерова пастка! Пан Ґутьєррес Фонсека висловлювався ввічливим тоном сумлінного громадського службовця, хоча в його голосі було ще щось, чого він і сам не міг би пояснити. Я розмовляла телефоном у кабінеті Кабестані. Дякувати Богові, Алваро пішов на обід, і я була сама. А то було б важко пояснити мої сльози й тремтіння рук, що тримали слухавку.

Пан Ґутьєррес Фонсека сказав, що вважав за доцільне повідомити про те, що трапилося. Я подякувала йому за дзвінок із удаваною формальністю, звичною для таких випадків, а поклавши слухавку, зачинила двері кабінету й мало не розбила собі кулаки, щосили намагаючись не закричати. Умилася й негайно поїхала додому, залишивши Алваро записку: почуваюся недобре, але завтра стану до роботи раніше, ніж зазвичай, щоб розібрати всю кореспонденцію. На вулиці я мусила робити над собою зусилля, щоб не побігти, щоб неспішно йти серед незнайомих сірих мовчазних людей, які не мали що приховувати.

Уставила ключ у замкову щілину — і зрозуміла: двері хтось відчиняв.