Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Стерн зазирнула через арку до вітальні, непевно сподіваючись побачити там Доус. Однак там не було ні аспірантки, ні її течок, ні карток з назвами розділів. Будинок здавався порожнім, пошарпаним і понівеченим. У дівчини від цього стиснулося серце. Їй не довелося повертатися до «Ґраунд-Зіро». Та вона ніколи й не любила «Ґраунд-Зіро». Алекс охоче залишила його в минулому й ніколи більше не дивилася в очі жахам, які там пережила.

Проте «Іль-Бастоне», цей старий будинок, з його теплим деревом, його спокоєм і гостинністю, вона, мабуть, полюбила.

Алекс відштовхнулася від дверей і дістала з комірчини мітлу й совок. Щоб прибрати розбите скло, знадобилося чимало часу. Дівчина висипала все у пластиковий пакет і заклеїла його смужкою скотчу. Вона не була певна, що може просто викинути його. А що, як уламки можна покласти в тигель з козячим молоком, і вони знову стануть єдиним цілим?

Лише прийшовши до вбиральні помити руки, Алекс помітила, що на її обличчі теж засохла кров. Нічого дивного, що Тріпп запитав, чи все з нею гаразд. Вона вмилася, спостерігаючи, як вода закручується навколо стоку, перш ніж зникнути.

У холодильнику ще були сир і хліб, які не встигли зіпсуватися. Алекс змусила себе пообідати, попри те що не була голодна. Потім піднялася нагору, до бібліотеки.

Доус не відповіла на повідомлення. Напевно, вона й не дивилася на телефон. Теж залягла на дно. Алекс не могла її звинувачувати, проте це означало, що доведеться самій дізнатися, як розірвати зв’язок з Нареченим.

Стерн дістала з полиці Книгу Албемарля, але завагалася. Вмить упізнала першу дату, яку Норт змусив її нашкрябати в зошиті: 1854-й — рік його вбивства. Інші дві дати для неї нічого не означали. Вона нічого йому не завинила. Однак Дарлінґтон вважав, що вбивство Нареченого варто розслідувати. Він захотів би дізнатися, що приховують ці дати. Можливо, Алекс теж цього захотіла. Це скидалося на поразку, проте Норт не дізнається, що розбурхав її допитливість.

Алекс зняла з плеча рюкзак, дістала зошит із записами про Шекспіра й розгорнула його на забризканій кров’ю сторінці: «1854, 1869, 1883». Якщо вона спробує пошукати всі ці роки, бібліотека збожеволіє. Їй слід знайти спосіб звузити пошукові параметри.

А може, просто потрібно знайти Дарлінґтонові записи.

Алекс пригадала слово, яке він записав у каталозі екіпажів: «Перша?» Якщо він справді розслідував Нортову справу, Стерн не вдалося знайти її у Вергілієвій спальні в «Чорному В’язі». Та що, як його записи були тут, у бібліотеці? Дівчина розгорнула Книгу Албемарля й подивилася на останній Дарлінґтонів запис: план Розенфельду. Та простісінько над ним був запит чогось, що називалося «Нью-Гейвенський щоденник». Вона ретельно переписала його та повернула книжку на полицю.

Коли шафа припинила тремтіти, Алекс відчинила її й увійшла до бібліотеки. Полиці були заповнені стосами чогось, що більше скидалося на флаєр, надрукований крихітним шрифтом, ніж на газету. Їх були тисячі.

Дівчина вийшла й знову розгорнула Книгу Албемарля. Дарлінґтон працював у бібліотеці у вечір свого зникнення. Вона написала запит на план Розенфельду.

Цього разу, коли вона розчахнула двері, на полицях було порожньо, лише самотньо лежала тоненька книжечка. Вона була велика, але тонка, у шкіряній палітурці бордового кольору, без жодної порошинки. Алекс поклала її на стіл у центрі кімнати й дозволила розгорнутися. Там, між рівнями третього й четвертого підземного поверхів, лежав аркуш жовтого паперу, охайно складений і вкритий дрібним кутастим Дарлінґтоновим почерком, — це було останнє, що він написав, перш ніж хтось відправив його до пекла.

Стерн боялася розгортати папірець. Він міг виявитися нічого не вартим. Чернеткою курсової роботи. Переліком ремонтних робіт, потрібних у «Чорному В’язі». Утім вона в це не вірила. Тієї грудневої ночі Дарлінґтон працював над чимось, що його цікавило, чим він переймався впродовж кількох місяців. Щось відволікало його від роботи: можливо, думки про майбутню ніч, можливо, турбота за свою ученицю, яка ніколи не читала кляте домашнє завдання. Брати записки із собою він не хотів, тому заховав їх у безпечному місці. Простісінько тут, у цій книжці з кресленнями. Деніел думав, що незабаром повернеться.

«Я мусила бути кращим Данте», — прошепотіла Алекс.

Проте, можливо, вона зможе виправитися просто зараз.

Дівчина ніжно розгорнула аркуш. У першому рядку було написано: «1958 — Коліна Тіллман-Врексгем. Серцевий напад? Удар?»

Далі стояли кілька дату парах із чимось схожим на жіночі імена. Останні три дати в переліку збігалися з тими, які Норт записав у її зошиті.

«1902 — Софія Мішкан-Райнлендер — менінгіт?

1898 — Еффі Вайт-Стоун — набряк (водянка?)

1883 — Зузанна Мазурська-Фелпс — інсульт

1869 — Паолетта Де-Лауро-Кінґслі — ножове поранення

1854 — Дейзі Феннінг Вітлок-Расселл — вогнепальне поранення».

«Перша?» Дарлінґтон вважав, що Дейзі була першою, але першою ким? Дейзі застрелили, Паолетту закололи ножем, проте інші померли з природних причин.

Або хтось узявся вбивати дівчат хитромудріше.

«Я вигадую, — подумала Алекс. — Установлюю зв’язки там, де їх немає». Якщо вірити всім телепередачам, які вона бачила, у кожного серійного вбивці є свій модус операнді — метод, який вони вподобали для вбивства. До того ж, якщо вбивця діяв у Нью-Гейвені, а дати були правильні, один конкретний психопат полював на дівчат з 1854 до 1958 — понад сто років.

Утім, Алекс не могла сказати, що це неможливо, а надто тепер, коли побачила, на що здатна магія.

А ще було щось знайоме в цьому скупченні дат. Ця послідовність збігалася із заснуванням товариств. У 1800-х їхня діяльність розквітла, а потім дуже довго не будували жодної нової гробниці, аж поки у 1960-х не з’явився «Рукопис». Алекс відчула, як шкірою пішов неприємний морозець. Вона знала, що «Череп і кістки» заснували 1832-го, і ця дата не в’язалася з жодною зі смертей, однак інших років вона не пам’ятала.

Дівчина взяла записки й потупцяла коридором до кімнати Данте. Схопила із шухляди примірник «Життя Лети». «Сувій та ключ» заснували 1842-го, «Книгу та змію» — 1865-го, «Святого Ельма» — 1889-го, «Рукопис» — 1952-го. Лише дата заснування «Вовчої голови» — 1883-й — збігалася з роком із переліку, та це могло бути збігом.

Алекс провела пальцем по списку імен.

«1854 — Дейзі Феннінг Вітлок-Расселл — вогнепальне поранення».

Вона більше ніде не натрапляла на прізвище Дейзі, написане через дефіс. Дівчину всюди називали просто Дейзі Феннінг Вітлок.

Тому що це не був дефіс. Жодна з позначок не була дефісом. Райнлендер. Стоун. Фелпс. Кінґслі. Расселл. Врексгем. Це були назви трастових фондів, фундацій та асоціацій, що фінансували товариства