Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

хвацько підрулив «Фурією», їх зустрів доглядач резиденції Азборанів, а також призначені для послуг Ноду секретар та аж три камердинери. По-товариськи привітавшись з ними, Нод увійшов під дах раптом набутого «родинного гнізда». Все у палаці свідчило про те, що бодай якусь його частину намагалися у авральному порядку привести до умовно житлового стану. Мармур сходів та балюстрад, кришталь люстр, поверхні дзеркал, позолота архаїчних меблів, скло вікон, порцеляна ваз, навіть листя кімнатних рослин — усе виблискувало щойно наведеною чистотою. Однак навіть у добре провітрених залах усе ж залишився характерний запах приміщень, де давно не жили.

Нодові підготували апартаменти на другому поверсі, де в часи Азборанів мешкали старші сини роду — маркізи, спадкоємці герцогського титулу. Там збереглися навіть спортивний зал з дуже старими громіздкими тренажерами та зимовий сад, з якого вели сходи у напівпідвал, до басейну (щоправда, давно сухого). Спальня, кабінет, їдальня були досить аскетично, але зручно вмебльовані.

Нашвидкуруч розклавши речі, Нод із Самусом відмовилися від запропонованої прислугою вечері і за пропозицією барона пішки подалися до однієї клубної ресторації неподалік. Заклад мав дивну на перший погляд назву «Райдужна депресія», а його власником був колишній спортсмен-альпініст, який під старість перекваліфікувався у ресторатори. Попри розташування у аристократичному кварталі, «Райдужна депресія» зажила цілком демократичної, навіть ліберальної слави.

— Слухай, — запитав Нод у щойно призначеного міністра закордонних справ, дочекавшись, поки неодмінні тепер охоронці тактовно відійдуть на дистанцію слухової недоступності попереду і позаду них, — хто у вас, себто у нас дає назви закладам громадського харчування? І чи може король яким-небудь едиктом припинити це неподобство? Як не «Ла-ла-ла-ла», то «райдужне занепадництво»!

— Чи може король припинити, я не знаю, — знизав плечима барон. — Принаймні, я не чув, щоб суверени втручалися у такі справи. А щодо «Райдужної депресії», то це усього лише географічна власна назва. Так зветься гірська западина у відрогах Східно-Ланодського хребта. Слово депресія — це геологічний термін, що означає саме западину, а «райдужна» — через те, що там кілька водограїв, над якими усю теплу пору року не згасають веселки. Власник свого часу прославився сходженнями у тій чудовій місцині. Ми прийшли.

У напівтемному вестибюлі їх зустрів товстезний метрдотель. Він усім свої виглядом показував, що зовсім «не впізнає», ким є молодики, які оце так запросто завітали до закладу. Майже усі столи, на щастя, ще були порожні. Лише за маленьким столиком у кутку сиділи дві жінки — зовсім юна і субтильна, а навпроти — доросліша і досить дебела. Вони не звернули жодної уваги на герцога із бароном. Метрдотель так швидко, як міг, провів їх до еркеру, з вікна якого відкривався вид на став, де посередині височіла мальовнича скеля. З неї кількома струменями спадав водограй. Один з охоронців завісив важку портьєру еркеру, лишивши Нода і Самуса сам-на-сам, та приєднався до колег, які зайняли столик неподалік.

Вже опустившись у зручне крісло, Нод пригадав, кого йому невловимо нагадала своєю статурою старша молодиця — Дуаліаду Еревсу. Від згадки про неї, а тоді про Рамира, Кинава і Юса у Нода враз підупав настрій.

— Таки депресія, — пробурчав він.

— Та не сумуй ти! — Самус розкрив меню. — Зовсім скоро у тебе буде геть мало можливостей отак посидіти. Давай сьогодні накотимо трохи.

Нод хотів був відповісти на те, що не бажає стати персонажем відомого анекдоту про монаршу особу, закутану в ковдру, що її однієї ночі бачили аж у трьох ресторанах, однак майже в останню мить збагнув усю нетактовність такого наміру. Подали аперитив, тоді салати. З-за портьєри було чути, що зала поволі наповнюється відвідувачами. Заграло фортепіано, до нього долучився саксофон, потягло сигарним димом. На ставок опустилися сутінки. Водограй, підсвічений досі непомітними гірляндами ламп на скелі, спалахнув усіма кольорами веселки. Настрій у Нода потроху вирівнявся.

Коли звеселілий Самус уже замовив десерт та улюблений «Сивий Тасав», до них раптом долинув голос охоронця, тоді ще одного. Вони намагалися перешкодити потрапити до еркера якійсь жіночці із надто знайомим голосом. Цікавість нетверезого барона взяла гору над необхідною головному дипломатові Королівства обачністю — він визирнув назовні. І миттю у еркері опинилася Кетря Собача. Власною персоною. Нод краєм ока зауважив винуватий вигляд охоронців — мовляв, не мали змоги опиратися наказу Його гоноровості.

— Он де ви, голуби сизокрилі! — вигукнула скандальна журналістка. — Ваша ясновельможносте, — схилилася вона у досить невимушеному реверансі перед Нодом, який підвівся зі свого стільця. — Прийміть мої найщиріші вітання та запевнення у вірнопідданій пошані!

— Якій там вірнопідданій?! — обурився сп'янілий Самус. Він сердився не так на звично нахабну і допитливу Кетрю, як на себе за те, що ненароком розкрив інкогніто Нода. — Ти ж громадянка Князівства!

— Матиму незабаром подвійне громадянство, як і ти! — вона продемонструвала діамантову обручку на безіменному пальці лівої руки. — Заміж я у Королівстві виходжу.

— Радий за Вас, мадемуазель, — Нод зобразив подобу милостивої королівської посмішки, але вийшло так собі. — Хто Ваш обранець?

— Дімут Гордот, — вдоволено повідомила Кетря.

— Власник аріодської жовтої газети «Пліткарик»?! — здивувався Самус. — А як же твоя робота в у Гирлоні?

— Дімут купив нашу газету. Ми з ним створюємо інтернаціональний, ланодсько-гирлонський медіа-холдинг. А тут ми святкуємо наші заручини!

— Жовте до жовтого! — розреготався Самус. — За це треба випити!

— Може, приєднаєтеся до нас? — запропонувала Кетря. — Ми тут лише удвох, як і ви...

— Давайте ліпше ви до нас, — наполіг Нод. — Гадаю, не варто бентежити відвідувачів нашою із паном міністром присутністю.

— Тоді я піду покличу Дімута, — поквапилася скористатися із запрошення скандальна журналістка.

— Лише коли пообіцяєш, що ні слова про цю вечерю не потрапить до газет, — сказав їй навздогін барон.

— Тільки у мої мемуари, — пролунав її голос десь у залі.

— Як вона дізналася, що ми тут? — запитав Нод.

— Той її Дімут, ймовірно, впізнав когось із охоронців та припустив, що у еркері хтось цікавий для таблоїдів, а в Кетрі спрацював інстинкт, — зітхнув Самус. — Ач, холдинг вони створюють!

Дімут виявився нижчим за Кетрю худорлявим чоловіком з трохи розкосими очима горіхового кольору і скривленими у іронічній посмішці тонкими губами, за якими ховалися великі порцелянові зуби. На його лисому черепі час від часу зблискували вогні райдужного водограю. Утім, співрозмовником він був ерудованим, тактовним та компанійським. Не зробивши жодної спроби