Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

він забажає бути щедрим — доля допоможе їй позбутися грізних лещат убогості, готова була розсипатися в подяках, але, відчувши легку відчуженість у його тоні, стримала свій запал. Хоча Ковпервуд і бував часом, коли йому цього хотілося, привітним і сердечним, але зазвичай відомий холодок відчувався в його звертанні. Зараз він думав про Береніс Флемінґ, про те, що ця дівчина з витонченою душею може стати дуже цінним для нього надбанням.

41. Донька пані Флемінґ

Береніс Флемінґ у ті часи, коли Френк познайомився з її матір’ю, виховувалася у сестер Брустер, в «Пансіоні для молодих дівчат», який був розташований на Ріверсайд-драйв у Нью-Йорку і вважався одним із найфешенебельніших закладів такого ґатунку. Суспільне становище та зв’язки Гедденів, Флемінґів і Картерів розкрили перед Береніс двері пансіону, хоча справи її матері в той час уже занепадали. Висока, зворушливо тендітна панночка, з мідно-каштановими кучерями, що нагадували Ковпервудові рудувато-золотисте волосся Ейлін, вона була не схожа на жодну з жінок, котрих він знав у своєму житті. Навіть у сімнадцять років вона вже була сповнена почуттям власної гідності, якось незрозуміло височіла над оточенням та поблажливо приймала істеричні захоплені поклоніння своїх менш удатних ровесниць, котрі, шукаючи виходу пробудженню чуттєвості, курили фіміам своєму кумирові.

Так, вона була воістину дивовижним створінням. Дівчинка, майже дитина, вона вже усвідомлювала свою перевагу, свою жіночу вроду, вже мріяла про високе становище в світі. Наділена від природи ніжною шкірою, трохи замаяною веснянками, прямим витонченим носиком, яскравим, навіть неприродно яскравим рум’янцем, дивовижними, синіми, як у ангорської кішки, очицями, чарівним ротиком і бездоганною лінією підборіддя, Береніс Флемінґ вирізнялася якоюсь особливою, хижою грацією. Рухи її, повільні, виразні, плавні, перебували в досконалій ритмічній гармонії з прекрасними лініями тіла. Коли вихованки збиралися в їдальні, а наставниця спізнювалася, Береніс любила пройтися кімнатою, поставивши на голову шість тарілок і увінчавши цю споруду глечиком із водою на взірець азіатських чи африканських жінок. Ноги її вільно та плавно рухалися, але голова, шия, плечі перебували в повному спокої. Вихованки тижнями чіплялися до неї, щоб Береніс повторила «цей фокус». Інший «фокус» полягав у тому, що Береніс, витягнувши руки за спиною на зразок крил, спрямовувалася вперед, імітуючи крилату богиню Перемоги, статуя якої прикрашала бібліотечну залу.

— Знаєш, Береніс, — твердила їй одна рожевощока шанувальниця, — я впевнена, що вона була схожа на тебе. У неї було таке ж обличчя, я впевнена! Ах, як дивовижно ти її зображаєш!

Сині очі юнки споглядали на фанатичну прихильницю байдужо-допитливим поглядом. Вона мовчала, немов міркуючи щось подумки. І це вселяло всім благоговійний трепет.

Вчитися в цьому пансіоні, керованому благородними дамами, такими неприступними, схожими на старих сов, неосвіченими рутинерками, було для Береніс дрібничкою, незважаючи на всі нудні та тупі правила, неухильне виконання яких вимагалося від вихованок. Юнка розуміла цінність такого виховання в очах світського товариства, але навіть у п’ятнадцять років уже вважала себе вищою за середовище, що оточувало її. Вона відчувала свою перевагу і над тими, хто її виховував, і над своїми однолітками — нащадками місцевої шляхти, котрі ходили за нею по п’ятах, дружно захоплюючись тим, як вона співає, розповідає, імітує когось, танцює... Береніс була глибоко, пристрасно, захоплено переконана у величезній цінності своєї особи — внутрішній цінності, що не залежить від жодних успадкованих соціальних привілеїв і зумовленої тільки її рідкісними якостями, талантами та дивовижною досконалістю її тіла. Найбільше любила вона, зачинившись у себе в спальні, подовгу простоювати перед дзеркалом, прибираючи різних поз, або, загасивши лампу, танцювати в блідому світлі місяця, що ллється крізь вікно, якісь наївні танці, на зразок грецького сиртакі, — легкі, пластичні, повітряні, здавалося б, абсолютно безтілесні... Але під прозорими хітонами кольору слонової кості, в які вона любила одягатися, Береніс завжди відчувала свою плоть.

Якось вона записала в щоденнику — дівчина вела його таємно від усіх, і це було ще однією з потреб її художньої натури або, якщо хочете, просто ще однією примхою: «Моя шкіра надзвичайна. Вона налита життєвими соками. Я люблю її і люблю свої міцні, пружні м’язи. Я люблю свої руки, і волосся, і очі. Руки у мене тонкі та ніжні, очі сині, зовсім сині, глибокі. А волосся — каштанове із золотистим відблиском, густе та пишне. Мої довгі, стрункі ноги не знають утоми, вони можуть танцювати всю ніч. О, я люблю життя! Я люблю життя!»

Ви, ймовірно, не назвали б Береніс Флемінґ чуттєвою, бо вона вміла володіти собою. Її очі збрехали б вам. Вони брехали всьому світу. Вони дивилися на вас із глузливим викликом, спокійною savoir faire[5], і тільки легка усмішка в куточках рота могла підказати, що цей погляд питає: «Ти розгадав мене чи ні?». Береніс схиляла голову набік, посміхалася та брехала (поглядом — не словами), що вона — ще просто дитина. І це було так, поки ще це було так. А втім, не зовсім. У цієї дівчинки вже були свої, глибоко вкорінені переконання, але вона приховувала їх — ретельно й уміло. Світ ніколи, ніколи не побачить того, що відбувається в її душі! Він ніколи нічого не дізнається.

Френк уперше побачив на власні очі цю Цирцею — доньку настільки невдатної матері, коли приїхав навесні в Нью-Йорк, через рік після того, як познайомився з пані Картер у Луїсвілі. Береніс мала виступати на урочистому святі, яке щороку влаштовував пансіон Брустер на честь закінчення навчального року, і пані Картер вирішила поїхати в Нью-Йорк в супроводі Ковпервуда. У Нью-Йорку Френк зупинився в розкішному готелі «Незерленд», а пані Картер — в значно скромнішому «Греноблі», і вони разом вирушили відвідати цю перлину творіння, чий відображений образ вже давно прикрашав один із покоїв чиказького особняка. Їх ввели в похмуру приймальню пансіону, і майже одразу в двері ковзнула Береніс — тоненька, струнка, бездоганно граційна. Ковпервуд тут же із задоволенням відзначив, що вона втілює в собі все, що обіцяв її портрет. Її усмішка здалася йому загадковою, лукавою, глузливою та разом із тим ще зовсім дитячою та доброзичливою. Ледве винагородивши Френка поглядом, Береніс підбігла до матері, простягаючи вперед руки неповторно пластичним, хоч і дещо театральним жестом, і вигукнула, також дещо манірно, але зі щирою радістю:

— Мамо, рідненька! Нарешті ви приїхали! Я думала про вас сьогодні весь ранок і боялася, що ви не приїдете, — ваші плани так часто змінюються. Я навіть бачила вас сьогодні уві