Читати книгу - "Перехресниця Долі, Рія Вайсен"

Дивно, як Вести й Андаре не побачили в себе під носом цілий ворожий табір. Або вони просто не бачили в них ворогів. Усіляке могло статися.

— То ви давно відчували повернення Ліча?

— Так, — Ніна знову усміхнулась. — Ми й привели сюди ректора й інших.

— Але як?

— Некроманти завжди чують, якщо щось вагоме має відбутися із світом померлих. І ми не можемо залишатися осторонь подібно іншим, коли нашого правителя планують поневолити.

Ніна розповідала про Віала й некромантів з таким запалом, що здавалося, наче зовсім й не було ніякої війни. Ніхто не нищив цілі поселення й країни, не відбувалося геноциду й не зникли з обличчя Континенту з пів десятка магічних рас.

— Віал — наш король і тепер ми нарешті можемо поновити присягу вірності, якої він змусив моїх предків відректися в часи Великої Війни.

— Відректися?

— Арніко, — Ніна узяла її за руки й міцно стисла долоні, — Віал не такий монстр, яким його намагаються робити в підручниках. От згадай, чи зробив він тобі щось погане?

Арніка ледь стрималась, щоб не сказати “зробив”, але Ніна вірила йому. Як і всі, хто прийшов сюди, відомі почуттям боргу й віри у свого володаря. Вона вірила, що Віал насправді не був тим жорстоким магом, яким бачили його всі, хто мав очі. Вони вважали його великим правителем, який зіткнувся з непереборними обставинами. Й тепер прийшли віддати йому борг честі.

— От бачиш, — всміхнулась вона. — Не бійся його. Віал лише з виду страшний і грізний.

— Ти ж його не бачила.

— Мені й не потрібно цього — я відчуваю, – всміхнулась некромантка. – Ми всі відчуваємо. Наш король повернувся й ми відчуваємо, що він готовий знову стати на наш захист.

— Я, мабуть піду, — знітилась Арніка.

— Скоро тризна, тож не барися, — крикнула Ніна їй в спину й повернулась до приготування супу.

Знаходитись поруч з Ніною, коли вона така, було вище її сил. Вони, звісно, ніколи не були надто близькими подругами, але Арніці все рівно було боляче бачити Ніну настільки захопленою не наукою чи історією, не некромантією чи отрутами, а невідомим для неї магом. Тим, хто ніс лише зло й розруху. Тим, що приніс сум’яття в її душу і серце.

Якщо вони вирушали на північ, то Арніка мала знайти декого. Вони не бачились з Індгартом після тієї сцени в печері. Наче пройшло всього кілька обертів, а наче ціле життя. Вона знайшла його в саду біля озера. Він сидів прямо на землі, обпершись об акацію. Сніг сипав на нього, вкриваючи зелені одежі холодною шерстю, але він ніби не звертав на те уваги.

— Ось де ти, — сказала Арніка, опускаючись поруч.

— Вона була моєю парою, — його голос тремтів від суміші злоби й смутку.

— Я знаю, — кивнула Арніка, — ти показав мені.

— Вони забрали її, Арніко, – прохрипів Індгарт, ховаючи обличчя в долонях. – Забрали!

— Так, я знаю, знаю, друже.

Арніка схилила його голову собі на плече й стала гладити волосся. Сплутане, все ще брудне від пилу та крові, просякнуте потом, воно неприємно кудлалося. Арніка була певна, вона боляче смикала, намагаючись його прочесати. За кілька хвиль дихання Індгарта вирівнялося й він повернувся до неї. Горіхові очі горіли вогнем, а щоками ходили жовна.

— Я буду мститися, — сказав, дивлячись Арніці у очі. — Я прийму Целібат Помсти.

Кінець