Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

59

Не знаю, на яку саме реакцію я сподівався від Евелін, але вона, на мій подив, у захваті плескає в долоні й радісно підстрибує, наче ми песики, що нарешті засвоїли новий трюк.

— Я знала, що за вами двома варто було пильнувати, — каже вона, ставить ліхтар на землю, і два кола світла зливаються в одне. — Без світла знань можна довго блукати в потемку. А втім, мушу визнати: я гадки не маю, яким боком це все вас обходить.

Вона вже не вдає французький акцент, а разом з ним не лишилося й сліду від послужливої покоївки, під машкарою якої вона ховалася. Сутулі плечі виструнчилися, вона по-іншому тримає голову, підборіддя гордовито скинуте — дівчина ніби дивиться на нас, стоячи на верхівці височезного стрімчака.

Вона питально дивиться то на мене, то на Анну, але я прикипів очима до лісу. Усе це буде марно, якщо Моровий Лікар не прийшов сюди, якщо він не почує нашої розмови. Але за калюжею світла від двох ліхтарів глупа темрява. Може, він стоїть у десяти ярдах від нас, а я його не бачу.

Помилково вирішивши, що я мовчу просто через затятість, Евелін широко мені всміхається. Ми їй подобаємося. Вона щиро насолоджується тим, що тут зараз відбувається.

Отже, доведеться її розважати аж до появи Морового Лікаря.

— Таку саму долю ви планували й для Томаса тоді, багато років тому, еге ж? — запитую я, показуючи на тіло Гелен у човнярні. — Я розпитував старшого стайничого, він сказав мені, що того ранку, коли хлопчик загинув, ви їздили кататися верхи. Але насправді це було просто алібі. Ви домовилися зустрітися з Томасом тут, біля озера, тож усе, що вам було треба, — це проїхати повз сторожівню, припнути десь коня й навпрошки пройти сюди лісом. Я виміряв час. На дорогу вам знадобилося б менш ніж півгодини, вас би ніхто не помітив. Ви могли б тихо вбити собі Томаса в човнярні, потім викупатися в озері, перевдягтися й повернутися до коня ще до того, як помітили б зникнення хлопчика. Ви поцупили знаряддя вбивства в старшого стайничого разом з ковдрою, якою мали намір накрити тіло. Саме на Алфа Міллера ви планували покласти провину, коли хлопчика нарешті знайшли б. Але щось пішло не так, еге ж?

— Усе пішло не так, — каже вона, цокнувши язиком. — Човнярня була лише запасним планом на випадок, якби провалився головний. Я мала намір придовбешити Томаса каменем, а потім утопити його. Тіло просто плавало б собі на поверхні озера, допоки його не знайшли б. Трагічна випадковість, але життя триває. На жаль, жодний план не вдався. Я вдарила Томаса по голові, але недостатньо сильно. Він заверещав, я запанікувала й штрикнула його ножем просто тут, на березі.

Голос її звучить роздратовано, хоча й не вельми. Вона наче розповідає про пікнік, який довелося скасувати через погану погоду. Я ловлю себе на тому, що вражено витріщаюся на неї. Більшість того, що сталося, я збагнув іще доти, як прийшов сюди, але чути, як Евелін розповідає про все так збайдужіло, так безжально, — це просто жах. Вона геть позбавлена сорому й сумління. Мені важко повірити, що переді мною взагалі людська істота.

Помітивши моє збентеження, у розмову втручається Анна:

— І саме тоді на вас наткнулися леді Гардкасл і Чарлі Карвер. — Вона ретельно зважує кожне слово, наче розмірковує вголос. — Якимось чином ви спромоглися переконати їх, що Томасова загибель — то нещасний випадок.

— Вони самі себе в цьому переконали, — форкає Евелін. — Щойно я побачила їх на стежці, то вирішила була, що мені вже гаплик. Я заходилася розповідати, що буцімто намагалася забрати ніж у Томаса, а відтак Карвер за мене сам усе додумав. Нещасний випадок, діточки просто бавилися, трапляється. Просто на тарілочці мені все подав.

— Чи ви знали, що Карвер — ваш батько? — питаю я, опанувавши себе.

— Ні. Але ж я була дитиною. Я просто вирішила, що мені пощастило, і вирушила собі кататися верхи, як мені й наказали. Тільки перед тим, як відрядити мене до Парижа, мати розповіла мені правду. Либонь, хотіла, щоб я пишалася своїм батечком.

— Отже, Карвер бачить на березі озера свою доньку, усю в крові, — звільна веде далі Анна, намагаючись вибудувати ланцюжок подій. — Він розуміє, що дівчинці потрібен буде чистий одяг, а тому йде до будинку, збираючись узяти для вас якусь одежину. Гелен тим часом залишається з мертвим Томасом. І от саме тоді її побачив Стенвін, який пішов за Карвером до озера. Саме тому він вирішив, нібито Гелен убила власного сина. Саме тому він дозволив своєму другові взяти на себе провину.

— Саме тому, а ще за грубі гроші, — каже Евелін, зневажливо закопиливши губу, так, що стає видно зуби. Погляд зелених очей невиразний — не очі, а блискучі скельця якісь. Ця дівчина геть позбавлена співчуття, у ній немає ані натяку на каяття. — Мати незлецьки йому платила впродовж усіх цих років.

— Чарлі Карвер не знав, що ви розпланували вбивство заздалегідь, що у вас уже був запасний одяг, схований у човнярні, — кажу я, змушуючи себе не видивлятися поміж деревами Морового Лікаря. — Цей одяг так тут і залишився… і пролежав вісімнадцять років. Його випадково знайшла ваша мати, коли торік приїздила до Блекгіту. Вона негайно збагнула, що це означає. І навіть розповіла про все Майклові. Мабуть, сподівалася перевірити, як він на це відреагує.

— Найімовірніше, вона вважала, ніби йому відомо про вбивство, — каже Анна з жалем. — Лишень уявіть… вона не могла довіряти жодній своїй дитині.

Здіймається вітер, дощ періщить по склу наших ліхтарів. З лісу лунає якийсь шум, невиразний та віддалений, але його виявляється достатньо, щоб на мить відтягнути увагу Евелін.

— Відволікайте її, — самими губами кажу я Анні, знімаючи із себе куртку й накидаючи її на тендітні плечі дівчини. Винагородою мені стає вдячна усмішка.

— Це, мабуть, було справнім жахом для леді Гардкасл, — каже Анна, щільніше загортаючись у куртку. — Усвідомити, що донька, заради якої вона дозволила своєму коханому піти на шибеницю, холоднокровно вбила свого брата… — Голос її зривається. — Як ви могли таке вчинити, Евелін?

— Гадаю, ліпше спитати не «Як?», а «Чому?», — кажу я, дивлячись на Анну. — Томас полюбляв нишком спостерігати за людьми. Він знав: якщо його впіймають, то дадуть прочухана, а тому навчився діяти непомітно. Якось він пішов за Евелін до лісу, де вона зустріла хлопця-грума. Не