Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

У часи президентства Єльцина Росія шляхом відкритого та прихованого втручання сформувала в Грузії та Молдові, а також в Азербайджані, ситуації заморожених конфліктів. Путін пішов іще далі, здійснивши вторгнення в Грузію та Україну й окупувавши окремі регіони цих країн. Санкції Заходу, запроваджені після вторгнення Росії в Грузію в серпні 2008 року та визнання Москвою незалежності Південної Осетії та Абхазії, виявилися запізнілими та млявими. Росія погрожувала агресивними діями щодо України, коли президент Ющенко не дав кораблям Чорноморського флоту, які брали участь в агресії проти Грузії, дозволу повернутися на базу в Севастополі[891]. Через шість років Путін вирішив, що Захід поставиться до нього так само поблажливо і після анексії Криму.

Рамкові параметри анексії Криму були розроблені Росією ще 2008 року. Путін не планував чогось нового у Криму — «він кружляв довкола знаного терену», адже кримська операція спиралася на грузинський шаблон. Те, що Кліффорд Гедді і Фіона Гілл називають «операцією на випадок непередбачених обставин», було «підготоване заздалегідь і готове до застосування, якщо буде така потреба, — але тільки за потреби»[892]. Загальні обриси потенційної анексії Криму були давно відомі, проте Київ і Захід ігнорували їх[893]. Москва інвестувала у гібридну війну, що розгорталася в Україні, спираючись на організовану злочинність, розвідку та сили спеціальних операцій[894]. Лінійні бойові операції невоєнного характеру стали в Україні «нагодою для підготовки і тренувальною базою»[895].

Млява реакція Заходу на вторгнення в Грузію показала Путіну, що вторгнення і розчленування сусідньої держави може йому минутися безкарно. Після російсько-грузинської війни американський президент Обама намагався «перезавантажити» стосунки з Росією, компанія, яку очолив колишній канцлер Німеччини Ґергард Шредер, збудувала газогін з Росії до Німеччини, а окремі лідери ЄС упадали за Росією і постачали їй військову техніку. Німеччина побудувала тренінговий центр для російських «зелених чоловічків»[896], які вторглися у Крим навесні 2014 року[897]. Ініційована Заходом реакція на анексію Криму та гібридну війну на Донбасі була такою ж млявою, як і на вторгнення в Грузію. Жорсткіші санкції було запроваджено лише після того, як у липні 2014 року російський зенітно-ракетний комплекс «Бук» знищив цивільний авіалайнер MH17[898], та після відкритого вторгнення збройних сил РФ на схід України за місяць потому.

Надсилаючи Путіну неправильні сигнали, західні політики та експерти, які ігнорували чи применшували його націоналізм, не розуміли, що він тепер не просто виступає проти розширення НАТО, а чинить спротив розширенню впливу ЄС на «Євразію», регіон, який президент Мєдведєв у 2009 році назвав «зоною привілейованих інтересів» Росії. Москва заявляла про своє право на втручання задля захисту росіян і «співвітчизників» на всій території колишнього СРСР від тих чи інших загроз починаючи з 1990-х років. Російські очільники та міжнародні організації по-різному характеризували загрози. У березні 2014 року, коли жодних загроз в Україні для них не було, а моніторингова місія Ради Європи «не зауважила ескалації насильства проти російськомовного населення на сході та півдні України»[899], Росія під приводом захисту російськомовного населення вторглася в Крим.

Сучасна російська зовнішня політика продовжує «доктрину Брєжнєва», що передбачає втручання у справи сусідніх держав у разі, якщо інтереси РФ нібито загрожені. Радянське «вибіркове ставлення до міжнародного права» було таким самим, що й у сучасній Росії — країні, де відсутнє верховенство права, яка грає правилами, а не за правилами і вдома, і за кордоном. Російська політична культура припускає можливість і навіть необхідність нехтування законністю в інтересах специфічно витлумаченої «справедливості», як це видно з неодноразових посилань Путіна на останню в контексті включення Криму до складу РФ.

Окрім цього, колишні радянські республіки в дусі традиційного російського шовінізму розглядалися у Росії як несуверенні держави, що нібито виправдовувало російське «прагнення до сюзеренітету»[900]. З погляду Росії, в України відсутня економічна, військова та культурна