Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

— Значить, на побивку пливемо, прикордонники, — сказав він, і мені вчулося в його голосі ледь помітне хвилювання.

— На побивку, — всміхнувся сержант.

— Даруйте, служите на Західному?

— Так.

— Зрозуміло…

Деякий час усі в каюті, немов змовившись, дружно мовчали. За бортом чувся притамований хлюпіт води, за стінкою в сусідній каюті хтось розкотисто сміявся. Протяжно загудів зустрічний пароплав, промайнув за бортом букетом веселих вогнів.

Чоловік на дерев'янці, підклавши піджак під голову, ліг, заплющив очі. Але я бачив: він не спить, його вії дрібно тремтять. Рантом рвучко підвівся, витяг коробку «Прибою».

— Хлопці, як воно там служба на кордоні?

— Звичайна служба, — відповів сержант. — А що вас цікавить, папашо?

Безногий кинув на столик цигарки, уважно глянув на сержанта:

— У Раві-Руській не доводилося бувати?

— Чому ж ні, доводилося. А ви звідки ті місця знаєте?

Той не відповів. Здається, він хотів ще про щось запитати, але не запитав. Знову ліг і відвернувся до стіни.

В каюті стало тихо-тихо. Прикордонники почали роздягатися. Єфрейтор клацнув вимикачем: у фіолетових сутінках обличчя безногого здавалося ще темнішим. Він довго не спав, перевертався з боку на бік. І щось недоговорене лишилося між нами, неясний, наче передчуття, смуток оселився в каюті, незримо плив крізь ніч.

… Прокинувся я на світанку. Теплохід стояв. В ілюмінатор зазирало ясне сонце. Койка внизу напроти була порожня. Я вийшов із каюти. За бортом виднілися стрімкі тополі, дерев'яний дебаркадер. На пристані височіла гірка поштових мішків, стояли великі корзини з огірками. Вусатий дядько в тільнику та рудій, вицвілій мічманці відв'язував човна. По трапу з кошиком у руці, кульгаючи, сходив наш сусіда по каюті.

Від парокінної підводи, що стояла в затінку під тополями, назустріч безногому дибуляв маленький дідусь із батогом на плечі, а поряд бігла дівчинка років п'яти в солом'яному брилі і в червоній у білий горошок кофтині. Чоловік на дерев'янці підхопив дівчинку на руки — вона сміялась, обхопила його коричневу шию рученятами.

Та ось дерев'яний дебаркадер, натовп, підвода, високі тополі — все гойднулося і тихо попливло назад. Теплохід безшумно відчалив од пристані. Зненацька перед моїми очима майнула картата сорочка. Відштовхнувши мене, пасажир, якому я ввечері дан припалити цигарку від запальнички, припав до поручні», по відриваючи погляду від пристані.

— Камрад!.. Камрад Мі-ко-ла! Цо я, Отто! Це я-а-а!.. — кричав німець, махаючи рукою безногому.

Наш недавній сусіда по каюті опустив дівчинку на землю і побіг понад берегом біля припнутих човнів, вгрузаючи в пісок дерев'янкою. Він теж щось кричав, махав рукою. Але теплохід набирав швидкість, пристань повільно віддалялася, зменшувалася, огорталася ранковим: туманцем.

Пасажир у картатій безрукавці стояв блідий, розгублений, подив і гірко розчарування водночас, підбивалися в його очах. З кают виглядали заспані люди. Прикордонники з рушниками через плече стояли в дверях каюти, запитливо поглядали то на німця, то на мене.

— Прошу вибачити, — сказав я, — чоловік, якого ви щойно кликали, всю ніч був ось у цій каюті.

— Як!? — мені здалося, що німець ось-ось заплаче. — Він був корабель… каюта? О камрад, ви… так негарно жарт!

— Я не жартую. Він справді плив на теплоході.

— Неймовірно… Я міг розмова… Ферштеен зі? Наш зустріч… Я буду пояснити…

— Вам відоме його прізвище? Адреса?

Він подивився на мене з докором, заперечливо похитав головою:

— О найн, найн! Його назіваль Мікола. Він може жити… той ляндунгашпляц, той… — німець показав рукою на пристань. — Ферштеен зі?

Я здогадався, що саме він хотів сказати.

— Мабуть, ви помиляєтесь. Вірогідніше, що він живе в тій місцевості, де сідав на теплохід. Бо говорив: дружина виряджала в дорогу…

Підвівши німця до розкладу руху на пасажирській лінії Херсон — Київ, я вказав на один із населених пунктів поблизу Черкас.

— Ось тут. Хоча це тільки припущення.

Ще раз вибачившись, я поцікавився, чому так схвилював німця чоловік на дерев'янці, звідки він знає його.

— О, зольдатен, грешивахтерн… Розумієте? Я погано вмію ваша мова. Але ви… треба почути моя історія.

… Його звали Отто Штегліц. Сяк-так він пояснив, що працює агрономом десь під Дрезденом, повертається оце додому після поїздки на Кубань, де побував на запрошення відомого селекціонера. Частину шляху вирішив здолати на теплоході, аби подивитися на нове Кременчуцьке море. Кілька разів Штегліц виймав сигарети, нервово припалював від моєї запальнички, намагався говорити спокійно. Та це йому не вдавалося. Від хвилювання він забував і ті окремі наші слова, які знав. Чим далі, то все менш розуміли ми з прикордонниками його уривчасту розповідь, пересипану німецькими фразами. Він повторював про якогось гауптмана, про концтабір, літаки, про польське місто Ченстохов, часто вживаючи ім'я Мікола.

Виходило, що німець зустрів, вірніше, побачив на пристані саме того Миколу, з яким були пов'язані в минулому якісь великі події. Я бачив: безногий теж упізнав німця. Але що могло бути спільного між ними? Історія ця всіх нас заінтригувала, та не було вже часу розібратися в ній до кінця. Наближалася моя рідна пристань; село мого дитинства, в якому я не був стільки років, вже біліло хатами на високій горі Пивиха, яка височіла колись над Дніпром, а тепер омивалася морем. Теплохід розвертався до причалу.

Почувши, що я буду сходити, Штегліц ухопив мене за руку:

— Їх шрайбе зіх. Ферштеен зі? Папір. Писати вам… — і простягнув мені блокнот.

Я написав йому свою адресу.

І ось із Німеччини мені надійшов лист.

«… Восени 1943 року полк, у якому я служив телефоністом, відступав степами України, — писав у ньому Отто Штегліц. — Ми відкочувалися за Дніпро. Полк наш входив