Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

― Твою маму випадково не Маріам звати?

Десь далеко-далеко почувся дуже голосний звук грому. Через секунду небо спалахнуло блискавками. Діана не поворухнулася, не злякалася небесної сили. Її зараз до шаленого стугону в скронях хвилював незнайомець, який звідкіль знає її маму.

Так, цей ланцюжок належав Маріам. Він залишився Діані в спадок, як подарунок. Вона його носила завжди, не знімаючи. Зі слів бабусі Діана знала: мама говорила, що ця прикраса колись приведе її до мрії. Але наразі ланцюжок привів її до колючого погляду невідомого хлопця.

― Маріам чи не Маріам? ― повторив він.

― А якщо і Маріам, то що?

Діана перебувала немов у невагомості. Усі інші звуки: шум вітру, що раптово здійнявся, боляче вдаряючись об стіни багатоповерхівок, брязкіт грому, накрапання дощу десь вдалечині… ― усе відійшло вбік. Залишились тільки Діана та незнайомець, очі якого зблиснули вогнем, а на лобі з’явилися краплинки поту.

Він відскочив від Діани на добрячий метр.

Настала Діанина черга нахилятися до незнайомця.

― Звідки ти знаєш мою маму? ― розсерджено запитала вона.

Незнайомець ніби не дихав, застиг зі стиснутою щелепою. Якусь мить вони так і витріщалися одне на одного, допоки не хлинув дощ рясною стіною, приводячи обох до свідомості.

― А звідки я тебе знаю, тобі не цікаво?! ― вигукнув він, облизуючи губи, мокрі від дощу.

― Просвіти давай. Ну ж бо! ― Діанин голос піднявся на виск. Вона намокла до нитки, але це її зовсім не охолодило. Навпаки, їй стало неймовірно гаряче.

― Якось іншим разом, мала, ― злісно відказав той.

Незнайомець різко встав, підняв голову до неба, ловлячи всім тілом величезні краплини дощу, чомусь криво й аніскілечки невесело посміхнувся та, не озираючись, мовчки побіг до сходів, залишаючи Діану сидіти в задумі й мокнути під зливою.