Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Ось незнайомець глибоко видихнув повітря, покусуючи губи, а потім повільно, із ваганням, прошепотів, дивлячись ніби крізь Діану:

― Слухай… Ти мені когось нагадуєш… Ми з тобою часом не пересікалися десь раніше? Хоча де це ми могли б… ― Він, остаточно спантеличившись, провів рукою по потилиці.

― Не зустрічались, не зустрічались, ― швидко вимовила Діана, відводячи погляд. ― Тебе я точно запам’ятала б. ― Вона кахикнула.

― Ну так, ну так. Мене складно забути. І все-таки… ― Він застукотів пальцями по підборіддю, поринаючи в якісь свої роздуми.

― Ти мене зараз лякаєш.

― Хто б казав.

У цю мить сталося дещо зовсім неочікуване: із-за полону насичених водою хмар визирнув повний місяць. Він запалив дах світлом, немов запальничка.

Очі незнайомця широко розкрилися. Він неприродно застиг, а потім рвучко накрутив Діанине пасмо собі на палець. Уважно розглядав його, крутив так-сяк, підносив до місячного сяйва. Діана спостерігала за його діями в чудному очікуванні.

― Який дивний колір волосся… ― зашепотів він. ― Медово-золотавий… Такий рідкісний відтінок…

Якусь мить він ще спозирав на волосся, а потім поривчасто відпустив пасмо. Хлопець стрімко перемінився на обличчі: від колишнього натяку на привітність не залишилося й сліду. Воно стало суворим і дико сердитим, а ще смертельно блідим.

Аж ось незнайомець різко нахилився до Діани й поклав руки в обидві сторони від ліхтаря, відрізаючи шлях до відступу. З його вуст посипалися голосні запитання:

― Ти хто така? Як тебе звати? Скільки тобі років?

― А номер банківського рахунку тобі ще випадково не назвати, а? ― Діана пирхнула. Як же він її дратує.

― Не єхидствуй. Обійдемося звичайною інформацією. Ну, так що?

― Так я тобі й назвала… Це ти хто такий?! ― примружилася вона. Те, що цей хлопчисько нависає над нею, бентежить у поганому сенсі цього слова. Діана відчула, як хвилювання засвистіло дикими кицьками в її животі.

― Твій найжахливіший кошмар, ― процідив крізь зуби він.

― Тобі до моїх найжахливіших кошмарів як до неба рачки!

Та що з цим хлопцем не так? Нормально ж говорили, а тут він немов із ланцюга зірвався. У його темних очах Діана помітила іскри, які їй зовсім не сподобалися.

― Дай-но я спробую вгадати… ― Незнайомець облизав пересохлі губи й голосно ковтнув, аж кадик поворухнувся. ― Тебе звати… Діана. Шістнадцять років. Ну?

Час навколо Діани застиг, розтягнувся, розширився. Їй не вистачало кисню, неначе якийсь негідник вирішив закрутити кран подачі в атмосферу цього дуже важливого для життя елементу.

― Кажи, я правий?!

― Звідки ти… ― кволо проговорила вона. Її серце стиснулося від різних почуттів: страх, злість, паніка, тривога, настороженість… Усе перемішалося в один міцний клубок.

― От дідько!.. Невже я вгадав? Це ж треба так…

Він раптом істерично зареготів. Це тривало недовго, якусь мить. Проте Діана чітко збагнула: цей хлопчисько несповна розуму. От тепер вона дійсно була нерада, що піднялася на дах. Краще б якийсь фільм включила, абощо… А замість цього споглядає на перекошене від гніву обличчя незнайомого хлопця, яке продовжувало зазирати в її очі.

― Ач, не можу розгледіти, який в тебе колір очей… ― уже спокійним, але водночас і напруженим голосом сказав той.

― А це так важливо?

― Чи це важливо, вона питає? Ну-ну…

― Ну-нукає він, бач! Ти хто взагалі такий, а?!

Діана рішуче відштовхнула його від себе. На диво, їй це вдалося легко. Хлопець примостився на ліктях, та так і застиг там. Спостерігав за нею якимсь недовірливим поглядом.

― Ти не можеш бути тією самою Діаною, ― видав він, похитуючи головою. ― Просто не можеш.

― Звісно, не можу. Бо я просто Діана, ― дратівливо відповіла вона.

― Діана, яку я шукаю, не така запальна. Це не ти…

Діана не знайшла, що на це відповісти. Якусь Діану він шукає… Нащо, питається?

Вона дістала з-під кофтини ланцюжок із кулончиком у вигляді серця, почала накручувати його на пальці ― вона так завжди робила, коли хвилювалася чи дратувалася. А зараз вона відчувала всі ці емоції заразом!

Ця прикраса викликала в незнайомця новий наплив роздратування. Він піднявся й знову наблизився до Діани. Його обличчя перекосилося від люті, очі звузилися, а ніздрі розширилися.

― Звідки це в тебе? ― здавлено прохрипів він.

Діана тільки очима закліпала.

― Тобі чесно сказати чи збрехати?

― Без прикрас, дівчинко. Де ти взяла цю річ? У кого вкрала?

Діана аж рота відкрила від обурення. Вона? Вкрала? Оце так звинувачення.

― Це подарунок моєї мами, телепню!

― Он воно як…

Незнайомець продовжував гнівливо скалитися. Діана відчувала на щоці його важке дихання ― їй це зовсім не сподобалося, як і його наступні слова: