Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Лінії проводів, антени, ліхтарі, темні вікна, де-не-де світло у квартирах, розмиті силуети, діри на стінах, облуплена штукатурка, тріщини на підлозі, написи, павутиння…

― Не забувай дихати, ― додав незнайомець, уважно спостерігаючи за її діями. ― Глибокий вдих і видих. Угу. Не соромся.

Діана кинула на нього найзліший зі своїх поглядів.

― Не дивись так на мене, ― награно ображено відповів той.

Діана пирхнула, витягнула ноги, а руки поклала за голову.

― Полегшало хоч трохи? ― занепокоївся незнайомець.

― Ну, можна й так сказати…

У всякому разі у грудях зник божевільний стукіт.

― А то я вже було думав, ти тут дуба вріжеш, ― клацнув язиком він.

― Ох, ти ж… ― Діанина рука дико зачесалася. Вона ледве втрималася, щоб не вдарити хлопця в плече. Але здоровий глузд вчасно прийшов на допомогу. Вона ж аніскілечки його не знає. І як він відреагує, також загадка.

Незнайомець тим часом спостерігав за нею з іронічною напівусмішкою.

― Мене не так просто добити… ― зрештою промовила вона.

― Ну-ну.

― Та що «ну-ну»? ― Діана знову вибісилася, складаючи руки на грудях.

― Яка ти кумедна! ― а він без тіні сорому продовжував насідати. Його вуста ще більше розтягнулися в посмішці, хитрій такій.

Діана надула щоки й глибоко видихнула повітря, аж свист почувся. Якби це був мультик, то й пар з вух пішов би.

― А ти…

― Ну-ну, залиш свої міркування при собі. Не бажаю нічого противного чути у свою адресу. ― Він навіть вуха для більшої впевненості закрив. ― Ще наговориш тут про мене всякого, еге ж…

І тут у Діани урвався терпець ― вона взяла та й стукнула з усієї сили його плече. Щоправда, відразу відсахнулася назад, а то мало що… Хлопець навіть не здвигнувся з місця, ні на міліметр, ніби й нічого не відчув. Образливо.

― Н-дя, кулачок у тебе слабенький, агась, ― спокійно протягнув він, торкаючись вдареного плеча. ― Треба вчитися ставити удар, а то з такими нічними вилазками пригод буде повна зав’язка.

Діанині брови стрімко підскочили вгору:

― Та ти тут перша жива людина, взагалі-то, яку я зустріла за десять років.

― Серйозно?

― Уявляєш! ― Вона заправила пасмо волосся за вухо. ― А я приходжу сюди кожної ночі.

― Кожної-кожнісінької? Ну-ну… Де ж ти блукала минулого тижня, що я тебе тут не спостерігав? ― Його очі примружилися в очікуванні. Ух, який доскіпливий.

― Мене не було в місті цілий тиждень!

― Он як…

Діані довелося виїхати до будинку, що в селі, у справах. Той будиночок належав її батькам. Бабуся розповідала, що саме там Діана підростала, пізнавала навколишній світ і, власне, й себе. Але після смерті батьків їм довелося виїхати. Бабуся не потягнула би дбати відразу за двома будинками. Вони туди приїжджали тільки влітку, як на дачу. Але зараз бабуся прийняла надскладне рішення: продати будиночок, єдину ниточку до рідних стін.

Діані подобався той дім. Там панував дивний бузковий аромат. До того ж у ньому було багатенько старовинних вінтажних речей, детальки яких вона готова була розглядати годинами: дзеркала, підставки для свічок, люстерка, шкатулки, килими, прикраси, годинники, візерунки на стінах… Особливо Діані подобалися коштовності. З їх незвичних форм та видів вона зробила висновок: її мама любила гарно виглядати та дбати про себе.

― І де ж ти блукала весь цей тиждень? ― повернув її з ностальгійних спогадів незнайомець.

― Не важливо. Де була, там мене вже немає. І взагалі, тут, ― Діана вказала рукою на дах, ― моє місце. Тільки моє. Затямив?

― Тут, ― він повторив її жест, ― це не написано, балда. Куди хочу, туди й приходжу. Маю повне право.

Діана міцно стиснула долоньки в кулаки, нігтями впираючись у шкіру, до болю.

― Що, хочеться знову мене стукнути? ― вишкірився він. ― Граєшся з вогнем, мала. Я з тобою такий добрий, бо ти дівчина. Була би хлопцем, таких би стусанів у відповідь отримала… Мало не показалось би, ага.

― Замовкни, ― прошипіла Діана, заплющивши очі.

Небо замерехтіло блискавками, повертаючи її в сон. Перед очима знову закружляли червоні плями, ніби хтось одягнув їй на очі багряні лінзи. Руки заново розпочали танок із трепоту, а в районі серця виникло бридке нудотне відчуття.

― Та що з тобою таке? До психолога не пробувала звернутися? Та ще й ходиш у такому стані на дах… Божевільна.

― Сам ненормальний. Прошу ж цілковитої тиші!..

Вона розплющила очі ― зустрілася з допитливим лицем незнайомця, яке порушило границі дистанції. Між ними було всього декілька сантиметрів.

― Ти чув щось про особистий простір, а? ― прискіпливо запитала Діана. Вона хотіла відсунутися, але її спина вже опиралася по саме нікуди.

Незнайомець тим часом без стида розглядав її обличчя, через що Діана почувала себе не в своїй тарілці. Здавалося, той хотів просканувати кожну деталь, кожну риску, кожну тінь на її лиці.