Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Це привело Діану до тями. Вона миттєво перекотилася й сіла, обпершись на ліхтар. Їй стало дуже ніяково. І це не тільки від усієї цієї нестандартної ситуації, а ще й від того, що незнайомець продовжував пильно витріщатися на неї.

― Якісь проблеми? ― запитала вона, червоніючи по самі вінця.

― Ти… дивна?..

― Це питання? ― Діана зустрілася з ним поглядом.

Той стиснув плечима й неквапливо мовив, відчеканюючи кожне слово:

― Ніч. Темно-темнісінько. Ти прийшла абсолютно саменька. А таким гарненьким дівчаткам небезпечно бродити пізньої години наодинці. Дуже небезпечно же ж. Усяке буває. Можна і вбитися.

― Ти це на себе зараз натякаєш? ― Діана неприродно застигла.

― Можливо, і на себе… Так, цілком може бути. Еге ж, можливо, я спеціально полюю на таких, як ти, ― захихотів він.

― Яких це «таких»? ― Вона міцно стиснула свої руки в кулаки. Цей хлопчисько хоч і видавався непривітним, але, на перший погляд, зла причинити не міг.

― Я ж сказав, ГАРНЕНЬКИХ. Чи ти глуха? ― Він постукав вказівним пальцем по скроні, натякаючи, що вона не тільки глуха, а ще й без мізків.

Діана широко розплющила очі. Він що, знущається з неї? Ото вже противний хлопчисько! Та Денис у порівнянні з ним взагалі миле котенятко. Хоча той часом такі капості чинив… Однак йому ще ні разу не вдавалося вибити її з рівноваги. А цьому незнайомцеві вдалося це зробити за лічені секунди!

Діана вирішила нічого не відповідати. Тим паче перед очима замерехтіли червоні цятки: пережитий жахливий сон давав про себе знати. Як на зло, небо було повністю заховане під товстим шаром пухких хмар. Місяця не було видно, а зірок ― тим більше. За джерело світла правили тільки штучні ліхтарі. Але тут, на даху, була темінь, хоч око виколи.

Проте незнайомець був невгамовний:

― Слухай, я серйозно. Невже тебе мама не навчила, що не можна ходити самотою потемки?

Він навіть не уявляв, як цими, здавалося, безневинними й сповненими турботою словами боляче різонув по Діаниному серденьку. Вона на мить навіть дихати перестала.

― У мене немає мами… ― крізь стиснуті зуби вичавила вона, міцно обіймаючи лівою рукою правий зап’ясток.

― О-о-о, а тато?..

― Гм, а яку тобі ще інформацію розкрити про себе, ага?!

― Та не кип’ятись ти так. Я ж по-доброму… ― спантеличився той, скуйовджуючи волосся.

Діана відвернулася. У неї немає батьків. Вони померли, коли їй було шість років. Кажуть, то була автомобільна аварія. Діана була в тій машині, і вона вижила, а тато з мамою ― ні. Однак Діана нічого не пам’ятала з тієї страшної дати: що саме сталося, як саме?

І не тільки це.

Ранні дитячі роки, до шести років, до автомобільної катастрофи, геть-чисто стерлися з Діаниної пам’яті. Повністю. Абсолютно. Вона нічого не пам’ятала. Зовсім. Жодних подій. З її пам’яті видалилося навіть те, який вигляд мали батьки. А фотографій, на превеликий жаль, не збереглося. Аніскілечки. Тому відновити цю важливу для Діани інформацію аж ніяк неможливо.

Лікарі говорять, це така захисна реакція організму на пережите. Психологічний бар’єр такий. Але Діані від цього ні холодно ні жарко.

Щонічні жахіття Діана сприймала як кару за те, що вона все забула.

Бо це ненормально: забути всі, цілком всі, спомини з колишнього життя. Так не буває!

Хоча… Часом Діані здається, що її сни ― це відголоски минулого. Десь у них приховані шматочки істини. Але розбиратися в них страшенно лячно. Від однієї думки, що потрібно знову заснути, заново поринути в сновидіння, зустрітися там із тим лісом, із шепотом, із всіма «сюрпризами», із моторошними обрисами… ― їй робиться млосно.

― У тебе панічна атака? ― раптом стривожено запитав незнайомець.

― Із чого ти взяв? ― ледь чутно прошепотіла вона.

Замість того, щоб дати відповідь, він мовчки кивнув на Діанині долоні ― вони трусилися. Її тіло також здригалося від холоду, викликаного внутрішніми переживаннями. Діана огорнула плечі руками. Дихати ставало чимраз складніше, і серце стискалося в судомах.

― Дихай глибше, ― наказав незнайомець, показуючи на свої груди.

― З твоїх вуст це прозвучало якось…

― Пристрасно? ― перебив він, іронічно посміхаючись. Його погляд став насмішливо-томним.

― Бовдуре, знущально!..

― Хто обзивається…

― Той сам так називається, ага, знаємо. А ти, я бачу, мастак приказками розкидатись.

― Ох, який гострий язичок, ― прокоментував він, похитуючи головою.

Діана сама себе не розуміла, чому в присутності цього хлопця від її звичної стриманості не залишилося ні сліду. Хотілося чимось його вдарити, та й так, щоб самій було боляче.

― Дикунко, я серйозно зараз, ― тим часом продовжив він. ― Оглянься навколо. Було б добре, звісно, якби ти перебувала у звичнішому місці, у себе в кімнаті, наприклад… Але тут також досить речей, на які можна було б переключити свою увагу…

― Я це місце знаю, як облуплена, ― не втрималася від шпички Діана. Але все ж таки вона дослухалася до поради й озирнулася навкруги.