Читати книгу - "Більше позитиву, Аліна Шапошник (Аліса Кін)"

Чотири місяці тому

Я враз втратила дар мови. Так і продовжувала стояти, дивлячись на те, як Гліб побіг за Яною. Потім до мене підійшли Маша і Настя.

 - На тобі лиця немає. Лера, з тобою все в порядку? - Маша стривожено розглядала мене намагаючись зрозуміти мій стан.

Просто стояла і мовчала, продовжуючи дивитися в натовп, де зник Гліб.

 - Що з тобою? - вже й Настя стурбовано дивилася на мене, а я, як і раніше, не могла нічого сказати.

Добравшись додому, ми відразу розійшлися по своїх кімнатах. Невже, дівчата здогадалися, що я не готова говорити про те, що трапилося і в даний момент хочу побути наодинці зі своїми думками і копатися в них, поки не набридне? Хоча, було дуже дивно те, що вони не почали допит. Занадто підозріло.

Мені вдалося спокійно потрапити до ванної, щоб умитися, прийняти душ і переодягнутися в домашній одяг. Я навіть голосно тупотіла і щось наспівувала собі під ніс. На кухні трохи погриміла посудом. Ніхто з дівчат не вийшов до мене. Дивно, але в той же час добре. Коли я повернулася назад до кімнати, то вирішила перевірити свій телефон. І ось зараз все прояснилося. Фото мого поцілунку з Глібом обговорювали в групі. Стільки обурених коментарів. Розумію, якщо тут можна було б поставити дизлайк, я була б серед перших, хто б це зробив.

В двері моєї кімнати постукали і припинили мої роздуми. Не знаю, що гірше, що Гліб побачив мене без макіяжу або те, що зараз мала бути розмова з ним.

 - Що ти тут робиш? - я підскочила з ліжка і виявилася за півкроку від нього.

 - Думаю, нам треба поговорити.

 - Нам нема про що з тобою говорити.

 - Думаю, все ж є.

 - Я не винна, що ти мене поцілував, а не Яну.

 - Винна. Потрібно чіткіше висловлювати свої думки.

Я розсміялася, і спробувала крізь сміх донести свої аргументи:

 - Ти навіть не дослухав мене, відразу почав діяти. Можливо тобі потрібно навчитися слухати людей.

 - Ти смієшся як поранений тюлень.

 - Добре, що не як психопат, - намагалася відбити його напад.

 - Ти ж дівчина. Твій сміх повинен звучати як дзвіночок.

Я вчасно стрималася, прикинулася на якийсь час глухонімою.

 - Ха, у тебе домашній одяг виглядає так, ніби ти його з бійкою відібрала у бомжа. - Зате він зручний і улюблений! - і до одягу причепився. Все йому не так. Як же це дратує. Я ледве стрималася, щоб не накинутися на Гліба, - Знаєш, а тобі краще іноді мовчати. Бачу, ти не знайомий з поняттям «тактовність».

 - Ти не виконала свою частину договору.

 - Ти теж.

Я просто хочу віддати борг і скоріше викреслити його зі свого життя. Але чим сильніше цього хочу, тим більше втрапляю у неприємності, пов'язані з ним. Мене немов затягує до чорної діри.

 - Завтра твій останній день прибирання.

 - Так, я вмію рахувати.

 - Можеш не приходити, - він додав, - Постарайся мені не показуватися на очі. Тобі все ж доведеться попросити батьків дати тобі грошей, номер картки я пришлю у повідомленні.

 - Що? У нас же була домовленість, - мене аж перетрусило всередині.

 - Була.

 - Я ж тобі допомагала.

 - Більше схоже на те, що ти намагалася все зруйнувати. Слухай, Лера, а може ти в мене закохалася?

 - Гліб, думаю, тобі пора додому. А то раптом хтось сфотографує, як ти виходиш з мого будинку, - я виштовхнула його зі своєї кімнати і зачинила двері.

* * *

Настрою куди-небудь йти не було. Зі спиртними напоями зробили паузу, вже зачастили останнім часом з дегустацією. Кликати гостей до себе теж не хотіли, у нас було багато речей господарів, які б'ються. Після години суперечок про те, який фільм дивитися, відкинули і цю ідею. Тому наш п'ятничний вечір був схожий на збори анонімних скигліїв.

 - Думала, що в великому місті я буду спокійно себе почувати. Для тих, хто не знає, поясню, що жити в маленькому місті - це коли тебе вже знають, ще до зустрічі з тобою. Якщо коротко, велике місто - це теж велике село. Маша, не хочеш бути моїм заступником? Є вільна вакансія.

 - Дивлячись у чому.

 - Мені потрібна людина, яка буде нервувати замість мене.

 - Мені теж, - Настя сіла на диван і зітхнула як літня людина.

 - А тобі навіщо? - запитала Маша.

 - Особисте життя залишає бажати червоного напівсолодкого. І взагалі, мій рівень стресу перевищує допустимий.

 - Що? - тут уже і я захвилювалася.

 - Я годину била о груші у залі.

 - Нормально. Це ж відмінний антистрес. Що не так? - запитала я.

 - У мене немає занять з боксу, ходжу тільки на заняття з йоги. Не знаю, як я опинилася в сусідньому залі.

 - Ти ж сама кинула свого хлопця, як же його ... Пробач, ти їх так часто міняєш, що я не запам'ятовую їх імен, - по Маші було видно, що вона намагалася згадати.