Читати книгу - "Рижик, ОЛЕСЬ ІВРАК"

- Вони всі були в цьому шатрі?! - здивувалась Віка. - І ми їх не побачили, і навіть не почули.

- Я також їх не бачив, - з сумом промовив Рижик.

- Скільки тільки їх! - Артем був у захваті. Він вже не ображався на Рижика, адже йому довелось пережити таку яскраву пригоду, завдяки цьому рудому клоуну.

- Ну що ж діти, - обняв дітей клоун. - Прийшла пора прощатися.

- А можна на каруселі разок? - попросила Віка.

Рижик весело підморгнув:

- Звичайно. Вибирайте на якій.

- Та ми вже вибрали! - закричали радісно діти і помчали до каруселі.

Тепер карусель сяяла як нова: ні трухлявого дерева, ні моху, ні іржі. Білий єдиноріг, якого обрала Віка, ще пахнув свіжою фарбою. Величний лев, на якого забрався Артем, був ніби живий, здавалося, що він ось-ось затрясе своєю розкішною гривою і заричить на весь парк могутнім риком.

Карусель набирала обертів, крутилася швидко, а тварини, як живі, неслися по колу, намагаючись догнати одна одну. Але жодна так і не наздогнала іншу. Карусель притишила хід і зупинилася.

Але, на жаль, усе хороше колись закінчується. Так закінчилася і ця дивовижна пригода. Діти підійшли до величезного яскравого проходу. Усі циркові артисти вже покинули парк, і тепер прийшла їхня черга.

Рижик стояв поруч, він залишався. Його очі були мокрі від сліз, грим потік по щоках, а червона фарба розмазалась по обличчю. Він щойно знайшов друзів і вже мусив розлучитися з ними.

- А ми ще побачимося? - запитав Артем, розмазуючи сльози по обличчю.

- Можливо, - Рижик знову міцно пригорнув до себе дітей, нахилився і погладив Бобика. - Усе може бути, - повторив він. - Головне вірити.

Діти взялися за руки і зробили крок у відкриті фантастичні ворота. Боба зажмурившись ступив слідом. Їх на мить засліпило, а потім стало тихо, тихо...

ДОМА

Діти стояли з щільно заплющеними очима, боячись їх відкрити. Вони боялися потрапити в ще одну, невідому казку і мріяли лише про одне – повернутися додому, до мами. Здалеку долинав якийсь дивний шум. Незрозумілі звуки наближались, і незабаром діти чітко розрізнили гул автомобілів, людські голоси та гавкіт собаки. 

«Це ж Боба!» – промайнуло в їхніх головах.

Діти відкрили очі.

Вони стояли у своєму рідному дворі, біля розквітлого каштана. Поряд був їхній старенький двоповерховий будиночок, пісочниця, а на кухні Артема було відкрите вікно, через яке було видно маму, що щось готувала їсти.

- Мамо! Тату! - заволав на все горло Артем. - Я вдома!

Хлопець кинувся до відчинених дверей, увірвався як ураган у квартиру, забіг на кухню і міцно обійняв маму.

- Що сталося, любий? - злякалася мама. - Тебе хтось образив? Вдарив?

- Ні, мамо, - прошепотів хлопець. - Все добре. Просто я тебе дуже сильно люблю.

Мама присіла біля сина, обійняла його і поцілувала:

- Я тебе також дуже люблю, моє сонечко.

Віка побігла додому ще першою за Артема. Вона почала розповідати бабусі і мамі про свої пригоди, а ті лише сміялися:

- Ох ти і фантазерка, Віка, - хитала головою бабуся. - І як ти встигла все це побачити, якщо ти хвилин десять тому тільки вийшла з квартири?

- Як десять?! - здивувалася дівчинка. - Лише десять хвилин.

Артем почув, як на вулиці загавкав Боба.

- Мамо, я на вулицю.

Мама здивовано провела сина поглядом.

Хлопець кулею вилетів на подвір'я.

- Ти чого, Боба?

- Гав, гав, гав, р-р-р, - гарчав песик.

Бобик скімлив, тупотів лапками і з нетерпінням заглядав Артемові в очі.

- Чого ти розгавкався тут? - не розумів песика Артем. - Скажи по-людськи, що тобі треба.

- Р-р-р-р, - знову загарчав Боба.

- Ти в нашому світі не можеш розмовляти, - зрозумів Артем. - Ти розмовляєш тільки в казкових світах. Що ж ти хочеш?

- Гав, гав, - загавкав знову Боба і подивився в бік магазину «Кооператор», що знаходився зовсім поруч, за дорогою.

- Блін, зовсім забув! Морозиво!

Бобик закивав своєю волохатою головою, погоджуючись.

Артем витягнув свою чарівну паличку, проказав закляття, махнув нею і... нічого. Зовсім нічого. Паличка більше не працювала. Вона виконала свою місію і стала звичайною паличкою.

- Зачекай мене тут, - наказав Артем. - Зрозумів?