Читати книгу - "Наші розбиті серця , Кетрін Сі"

— Дякую, Ейден, — прошепотіла я і сльози покотилися по моїх щоках. 

Я намагалася не плакати, та не вийшло. 

— Ти сильна, Хейзі. Ти молодець. — легенько обійняв мене, намагаючись не зачепити рани.

Хотіла б я, щоб все було не так. Було б чудово, зустрінь я Ейдена незаміжньою, тоді я б могла повністю віддатися своїм почуттям. Та я не можу. Дізнається про це Шон і нам обом не жити. Цей покидьок не залишить мою зраду поза увагою. Зрада з мого боку зачепить його крихке его. У Ейдена й без мене безліч проблем.

— Дозволь мені обробити твої руки, — робить крок назад і відпускає мене. 

 — Звичайно. — Відчуваю холод. 

Ейден продовжив обробляти мої рани, я хоч і відчувала біль, відчувала також тепло і підтримку, що випромінювалася від його турботливих рук. 

Чоловік запропонував мені чаю, а поки той заварювався, він розвів багаття на дворі. Сьогодні аномально холодно, як для літа. 

— Я б запропонував тобі щось до чаю, але в мене нічого немає. — Зашарівся він.

— Не хвилюйся, це не обов'язково, — повільно видихаю. — Я не люблю солодке.

Брешу, та не знаю навіщо. Обожнюю солодке і той круасан, що він сьогодні, або вже вчора, дав мені — найсмачніший, що я їла за своє життя. Цікаво, де він його купив?

Ейден віддає мені горнятко з чаєм і сідає на стілець навпроти мене. Звуки багаття такі розслабляючі. Якщо так подумати, то я ніколи у житті не сиділа посеред лісу й не дивилася на багаття. Чому я цього не робила? 

— Це звісно не моя справа, — починає розмову, — та я все ж таки спитаю… це зробив він?

— Питання-відповідь? 

— Що це? — багаття освічує обличчя Ейдена і я чудово можу побачити здивування на ньому.

— Це гра, — пояснюю. — Ти не грав у неї в університеті? 

— Ні.

— Тоді, що ти робив? 

— Навчався.

— І чому ж не став лікарем? — стискаю губи.

Це було різке і не доречне питання. Ейден мовчить і я розумію, що потрібно зам'яти це питання, тож продовжує тему розмови:

— Ти маєш на увазі мого чоловіка? — киває. — Так, це він.  

Відповідаю чесно. Ейден не з тих, хто буде базікати на кожному кроці про це. 

— І часто він б'є тебе?

— Що ж, тепер це точно схоже на «Питання-відповідь»… 

— Я не змушую тебе відповідати. 

— А виглядає так, ніби ти хочеш почути відповідь.

— Забудь, — відвертає голову і я відчуваю, як по спині пройшовся холодок. 

— Часто. Майже кожного дня. 

— Чому не підеш від нього? 

Ця розмова все менше подобається мені, та я продовжую відповідати: 

— Бо Шон не дасть мені розлучення. 

— Засуди його за домашнє насильство. 

— Дозволь і мені дещо спитати… Кого ти вбив? 

Погляд Ейдена спрямований на мене, я бачу, як блищать його очі. Йому не подобається моє запитання. 

— Так цікаво? — нарешті промовляє хоч щось. 

— Не те щоб прям сильно, але цікавість присутня. 

Між нами виникає напруження і я розумію, що даремно запитала про це. 

— Свого найкращого друга. — Дивиться на мене, йому цікава моя реакція.

— Твоя черга питати. 

Намагаюся зам'яти ситуацію поки вона не стала ще більш напруженою.

— Не хочу, — підводиться зі стільця й кидає до багаття кілька дров, щоб вогонь не вщух. 

Знову настає тиша, ми мовчки сидимо і п'ємо чай. Вогонь потріскує і це додає атмосфери. 

— Вибач, що прийшла до тебе у такому стані, — важко зітхаю, — я завтра зранку піду. 

Ейден нічого не відповів. Невже ображається на мене? Я даремно запитала в нього про вбивство.

— Куди ти підеш? — дивиться на багаття, що вже ледь горить. — До чоловіка? Хочеш, щоб він вбив тебе? 

Вперше, я відчуваю у його голосі нотки злості. 

— Так. 

— На яке з двох питань ти відповіла? — його голос дійсно звучить різко. 

— На обидва.

— Зрозуміло… Більше не приходь до мене. 

Підводиться і йде у трейлер. Я точно ідіотка. Не знаю, що робити, тому продовжую сидіти і дивитися на тліюче багаття. Ейден повертається з трейлера і виливає з пляшки воду на вогонь. Переводжу погляд на чоловіка, він також дивитися на мене. 

— На вулиці спати зібралася? — мовчу. — Йди в середину, тут холодно.

— А ти? 

— Я прийду за мить… йди. 

Голос Ейдена знову такий самий спокійний, жодного натяку на злість, що була декілька хвилин тому. Підводжуся й повільно заходжу в трейлер. Тут не надто приємно пахне, але це найменша з проблем. Поки очікую на Ейдена, оглядаю цей будинок на колесах, чи то трейлер, я досі не зрозуміла: підлога зношена, але ще тримається, зроблена з темного дерева; стіни вкриті бляшаними панелями, деякі з яких покриті старими газетами та плакатами, що залишилися від старих господарів; на одній зі стін висить маленька кухня з металевою мийкою та старим газовим пальником, поруч стоїть невеликий дерев'яний стіл; над столом є кілька відкритих полиць, заповнених посудом. У протилежному кінці розташоване спальне місце з потертою, але м'якою ковдрою і парою подушок. Поруч зі спальнею стоїть старий комод, на якому лежать кілька книг і ліхтарик. На підвіконні розміщений маленький горщики з рослиною, якого у минулий мій візит тут не було. Усі меблі мають потертості та плями, що залишилися так само від старих господарів. Тут купа пилу та павутиння. 

— Не спиш ще? — зазирає до будинку.

— Ні, тебе чекала. 

— Ходи сюди, — простягає руку і я відразу йду до чоловіка. 

— Щось сталося? 

— Впевнений, що ти давно не бачила стільки зірок. — Вказує лівою рукою на небо, а правою тримає мене за руку.

— Нічого собі… твоя правда, я давно не бачила зірок. 

Стискаю руку Ейдена міцніше, коли він хоче забрати її, тим самим змушую ще трохи потримати мене за руку. Це єдине, що я можу. Тримати іншого чоловіка за руку – це ж не зрада? 

— У будинку стоїть жива квітка? 

— Так, нещодавно купив. 

— Любиш квіти? 

— А чоловіки не можуть любити квіти? 

— Я не це мала на увазі, — дивлюся на Ейдена. — Просто хотіла трохи краще пізнати тебе, Ейден.