Читати книгу - "Таємниця Чупакабри, Леля Карпатська"

Назар оторопів.

– Ви?...

– Ти знаєш, що не віддав мені кілька книжок? – пані Олена відійшла від вікна і наблизилася до Назара.

– Вибачте, я… Мені жаль.

– Мені також шкода, – сум в зелених очах жінки не мав дна. – Але ти ще маєш шанс щось змінити. Що тебе привело сюди?

У кількох реченнях переповівши свою проблему, Назар розвів руками.

– Я не знаю, де шукати допомоги.

Бібліотекарка, уважно вислухавши розповідь, відійшла до протилежного кінця кімнати і через мить повернулася. Вона поклала перед Назаром на стіл товсту книгу.

– Наше містечко має купу легенд. Історія його вкрай насичена, проте є тільки один момент, коли згадується та людина… чи хто б то не був, і червоне намисто. Ось, – пані Олена знайшла потрібну сторінку і почала читати: «На початку 18 століття містечко належало родині Яблоновських. Ян Станіслав Яблоновський після навчання в єзуїтській академії у Франції повернувся на батьківщину. Із собою у мандрівку він взяв найкращого друга Луї де Бонне, математика та астронома. Французу так сподобалася Галичина, що він вирішив залишитися тут назавжди. Проте подейкували, що найбільше йому полюбилася дружина приятеля – пані Катажина Яблоновська. Та довго не відповідала взаємністю на палкі залицяння француза, проте врешті здалася і прийняла його подарунок – червоне коштовне намисто. Про це дізнався її чоловік і наказав кинути де Бонне у підземелля, скувавши кайданами».

Назар почекав, поки пані Олена дочитає, і повернув книгу до себе. На одному з портретів був зображений чоловік. Пишне вбрання, модний парик і неприродний рум’янець на гладко виголеному обличчі видавали в ньому жевжика та улюбленця жінок. Під портретом зазначалося ім’я «Луї де Бонне, 1712 рік». Ще нижче Назар побачив зображення пані Катажини Яблоновської. На її пишних білосніжних грудях покоїлося червоне намисто. Те саме, яке він бачив у Ярини.

– Як він міг перетворитися на чудовисько? – брови Назара зійшлися на переніссі.

– Кохання робить людей несхожими на себе, – відповіла пані Олена, думаючи про щось своє. – Іноді воно перетворюється в одержимість.

– Ярина зникла. Мабуть, він десь її утримує!

Бібліотекарка закрила книгу і обережно поклала на місце.

– Вони часто прив’язані до місця своєї смерті.

– Точно! – Назар ляснув себе по лобі. – Дякую вам!

Жінка не відповіла. Сумний погляд пані Олени знову був спрямований у вікно, за яким на пагорбі височів старий костел.

***

Голос бабусі Христини лунав усе гучніше. Як у дитинстві, коли Ярина не хотіла вставати рано. Ще до сходу сонця бабця брала свою вишиту торбу, пов’язувала на голову хустину і будила внучку: «Вставай, Яринко! Ліс чекає». Та неохоче підводилася, взувала старі сандалики і, ніби сновида, йшла за бабусею. Проте ранкова прохолода і роса вмить проганяли залишки сну. Вони йшли назустріч сонцю вузькими польовими стежками. Яринка радісно усміхалася, підставляючи обличчя першим ласкавим променям.

– Вставай, внученько…

Врешті Ярина прокинулася, проте суцільна темрява не давали змоги розгледіти бодай щось. Жінка почала намацувати руками землю довкола себе. Раптом вона торкнулася чогось холодного та металевого. То були кайдани, а біля них – людські кістки. Ярина кинулася назад. Вона одразу зрозуміла, кому вони належали.

Жінка підібгала ноги під себе і знову заплющила очі. Її тіло легко погойдувалося, входячи у транс. Цього її навчила бабуся Христина, проте Ярина багато років не практикувала і не хотіла розвивати у собі здібності. Вона так прагнула не виділятися з-поміж інших, що відкидала усі намагання бабці передати їй знання та силу.

Жінка завмерла і знову розплющила повіки. Бурштинові очі палали вогнем. Тепер вона бачила все довкола. Її погляд одразу впав на людські останки. Ярина підвелася. Вона не розуміла, скільки часу провела тут, але думка про те, що Назар лежить вдома сам без їжі та води, змусила її рухатись вперед.

Вона знаходилася у кінці підземного ходу. На стінах, викладених цеглою, висіли давно погаслі смолоскипи. Долівка була всіяна дрібними кістками щурів та інших гризунів. Ярина зірвала з грудей намисто і пошпурила геть. Потім востаннє глянула на скелет нещасного, навіки прикованого Графа, і пішла вперед. Вона не знала, де знаходиться. Тунель міг тягнутися на кілька кілометрів вперед. Ярина розуміла, що не зможе довго бачити у темряві.

Хід звивався, ніби гадюка, то розширяючись, то звужуючись. Паніка наростала. Дихати ставало важче. Серце колотилося, дзвоном відбиваючись у скронях. Раптом до цього звуку додався інший. Знайомий брязкіт ланцюгів ставав дедалі ближчим. Ярина кинулася вперед, не розбираючи дороги, аж поки її не схопили чиїсь руки.

– То я, не бійся! – Назар міцно обійняв жінку. – З тобою все добре?

Ярина тремтіла, вказуючи рукою кудись позаду себе:

– Він там…

Вихід назовні знаходився у кількох метрах від них. Назар допоміг жінці вибратися з тунелю.

– Йди додому. Я скоро прийду. Маю одну незакінчену справу, – він підняв руку, показуючи каністру з бензином.

Назар востаннє глянув у бурштинові очі Ярини і зник під землею.