Читати книгу - "Чи це людина"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У мене є двоє сусідів по нарах. Вони лежать цілий день і цілу ніч пліч-о-пліч, шкіра біля шкіри, валетом, мов зодіакальні Риби — ноги одного лежать біля голови другого.
Один з них — Вальтер Бонн, ввічливий і досить освічений голландець. Він бачить, що я не маю чим різати хліб, позичає мені свого ножа, а потім пропонує продати мені його за пів пайки хліба. Я торгуюся, а відтак відмовляюся, подумавши, що в Ка-Бе завжди знайдеться хтось, хто мені його позичить, а поза Ка-Бе він коштує лише третину пайки. Але через це ввічливість Вальтера не зникає, і опівдні, з’ївши свою баланду, він добре вилизує свою ложку (як тут заведено робити перед тим, як позичати її, щоб очистити і не змарнувати залишків їжі, які до неї пристали) і сам мені її простягає.
— Чим ти хворий, Вальтере? — Körperschwäche, виснаження організму. Це найгірша хвороба — вона невиліковна, опинитися в Ка-Бе з цим діагнозом небезпечно. Якби не набрякла щиколотка (і він показує мені її), через яку він не може виходити на роботу, він нізащо не дав би себе госпіталізувати.
Про такі небезпеки в мене ще досить невиразні уявлення. Усі говорять про них непрямо, натяками, а коли я щось питаю, дивляться на мене і мовчать.
Значить, правду говорять про селекції, газові камери, крематорій?
Крематорій. Вальтерів сусід раптом прокидається і сідає на нарах: хто тут говорить про крематорій? що діється? чому не дають спокійно поспати? це польський єврей, альбінос, немолодий, з худим, добротливим лицем. Його звати Шмулек, він коваль. Вальтер коротко пояснює йому.
Що, der Italeyner, італієць не вірить в селекції? Шмулек думає, що говорить німецькою, але насправді говорить їдишем; я ледве його розумію, і тільки тому, що він хоче, щоб я зрозумів. Він робить Вальтерові знак замовкнути — мовляв, він сам спробує мене переконати:
— Покажи мені свій номер — ти номер 174517. Ця нумерація почалася вісімнадцять місяців тому і стосується Аушвіца та підпорядкованих йому таборів. Тепер тут, у Буні-Моновіці, нас десять тисяч; разом з Аушвіцом та Біркенау буде тисяч тридцять. Wo sind die Andere? де решта?
— Може, їх перевели в інші табори?.. — припускаю я.
Шмулек хитає головою і повертається до Вальтера:
— Er will nix verstayen, — він не хоче розуміти.
Але дуже скоро мені таки судилося це зрозуміти, і то коштом самого Шмулека. Ввечері двері бараку відчинились, якийсь голос крикнув: «Achtung!» — і все стихло, запала мертва тиша.
Ввійшли два есесівці (в одного з них багато нашивок, може, це офіцер?), їхні кроки пролунали в бараці так, ніби він порожній; вони стали розмовляти з головним лікарем, той показав їм журнал, тицяючи пальцем то тут, то там. Офіцер занотував щось у книжечці. Шмулек торкнувся мого коліна: «Pass’ auf, pass’ auf» — «Дивись».
Офіцер мовчки і байдуже походжає між нарами, а за ним лікар; у руці у нього нагайка, він шмагає край ковдри, що звисає з верхніх нар, хворий поспіхом поправляє її. Офіцер іде далі.
Ще в одного жовте обличчя; офіцер зриває з нього ковдру, той здригається, офіцер мацає йому живіт і каже: «Gut, gut», — і йде далі.
І ось він зупинив погляд на Шмулеку; витягає книжечку, дивиться на номер нар і на витатуюваний номер. Зверху я добре все бачу: він поставив хрестик біля Шмулекового номера. Тоді пішов далі.
Дивлюсь на Шмулека, бачу позаду очі Вальтера і більше нічого не питаю.
Наступного дня, замість звичної групи одужалих, до виписки приготували дві окремі групи. Перших поголили, постригли і послали в душ. Другі вийшли неголені, без свіжих пов’язок і не прийнявши душ. З ними ніхто не прощався, ніхто не передавав через них повідомлень здоровим товаришам.
Серед них був і Шмулек.
Так непримітно і стримано, без бутафорії і без гніву, бараками Ка-Бе щодня ходить смерть, торкаючись то одного, то другого. Відходячи, Шмулек залишив мені ложку і ніж. Ми з Вальтером уникали поглядів один одного і довго мовчали. Відтак Вальтер спитав мене, як мені вдається так довго зберігати свою пайку хліба, і пояснив, що свій хліб він зазвичай розрізає вздовж, щоб мати ширші шматки, на які зручніше намазувати маргарин.
Вальтер багато що пояснює мені: Schonungsblock означає барак для відпочинку, там є тільки легкі хворі або ті, хто одужує, або ж ті, хто не потребує лікування. Серед них принаймні п’ятдесят більш чи менш серйозно хворих на дизентерію.
Їх оглядають що три дні. Вони стають у чергу вздовж коридору; в кінці стоять два бляшані тазики та санітар з журналом, годинником і олівцем. Хворі підходять по двоє і повинні довести, на місці і відразу, що діарея у них ще держиться; для цього їм відведено точно одну хвилину. Тоді вони мають показати результат санітарові, який виносить судження; потім вони швидко миють тазики у призначеному для цього кориті і підходять двоє наступних.
Серед тих, хто чекає, дехто корчиться, судомно намагаючись стримати дорогоцінний доказ ще двадцять, ще десять хвилин; інші, які в той момент не мають що показати, напинають жили і м’язи у протилежному зусиллі. Санітар, покусуючи олівець, безпристрасно кидає погляд то на годинник, то на зразки, які йому демонструють один за одним. У сумнівних випадках бере тазик і йде показати лікареві.
… До мене прийшли — це П’єро Сонніно, римлянин. «Ти бачив, як я його обмахлював?» У П’єро досить легка форма ентериту, він тут уже двадцять днів, йому тут добре, він відпочиває і гладшає, на селекції йому начхати, він вирішив залишитися в Ка-Бе до кінця зими будь-яким коштом. Його метод полягає в тому, що він стає в чергу за якимось хворим зі справжньою дизентерією, що гарантує йому успіх; коли підходить його черга, він просить його допомоги (за яку віддячує баландою або хлібом), і якщо той погоджується, а санітар на мить відвертається, він в тисняві підміняє тазик, і діло зроблене. П’єро знає, чим ризикує, але досі все йшло йому гладко.
Та головне в житті Ка-Бе не це. Не фатальні хвилини селекцій, не гротескні епізоди перевірок на діарею та воші, і навіть не хвороби.
Ка-Бе — це теж концтабір, але без фізичних злигоднів. Тому до того, хто ще зберіг зерно свідомості, свідомість ця повертається; впродовж довжелезних порожніх днів там не говорять вже про голод і роботу — там ми усвідомлюємо, на що нас перетворили, що у нас забрали, чим є це наше життя. Саме в Ка-Бе, у цей період відносного спокою, ми зрозуміли, якою вразливою є наша особистість, збагнули, що вона у набагато більшій небезпеці, ніж наше життя; і давні мудреці, замість напоминання «пам’ятай, що мусиш померти», мали б остерегти нас перед цією ще більшою небезпекою, яка нависла над нами.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи це людина», після закриття браузера.