Читати книгу - "Мікориза, Lugal"

Роксолана відчуває як її погляд втрачає можливість фокусуватися, сумно зітхає, і продовжує:

- Наймерзенніше те, що вони навіть не хочуть мене, я ж не гарна. Але, у мене біла шкіра і волоси, та сині очі, а ще складний характер. Уяви, як таке завоювання підніме воїна в очах інших, і які він потім буде розповідати байки.

Юнак киває.

- Мерзенно, й правда. Тим не менш, я з тобою не погоджуюся. Ти дуже гарна.

- Не кажи дурниць! От моя мати була гарна, і навколо багато дійсно гарних жінок, з усього світу. А я...

Золотий обруч на витягнутому черепі сяйливо переливається, та здається короною із м’якого світла.

- Я бачив твою матір. Вона дійсно була дивовижною жінкою і правителем. Проте, хоч та краса й була незрівнянною, суть її лишалась звичною. Якщо забрати синь з очей та білизну із шкіри й волосся, вона стала б звичайною красунею, котрих тут, як ти вже примітила, й дійсно багато. Проте ти... Ти не схожа ні на кого, де б я не був. На мою думку, ти значно красивіша.

Роксолана відчуває як її зрадницьки червоніє, а зір розпливається. Щоб перевести тему, вона питає у триглавого Палака:

- А ти чого не приймаєш участь у відтворенні циклу життя та смерті?

Юнак робить кілька мазків на картині, та відповідає:

- Мої друзі пішли гуляти з дівками, а я не схотів.

- Чого ж?

- Гідну обіцянки дівчину я ще не зустрів, а хтиві гульки мене не вельми приваблюють. Малювати значно цікавіше.

Ейфорія потроху вертається до грудей Роксолани, а тривога в шлунку обертається малесенькими метеликами, вичавлює нудоту і повільно здіймається венами.

- Знаєш, щось, останнім часом, я дуже дратівлива. Може, й вб’ю когось на днях.

Триглавий дракон червоніє, як запальний мішок перед спалахом, і онімілі руки дівчини здіймаються на захист обличчя. Торс вражений цією зрадою, та раптовим відкриттям флангів, і випускає через них усю рівновагу, від переляку. З тим не можуть впоратись вже знесилені ноги, тож Роксолана смішно здригається і завалюється вперед. Вторгається й панує мить невизначеності, у якій войовниця віднаходить дуже мало корисних можливостей, і навіть шансів, на вбереження власного носу, від принизливого зіткнення із долівкою.

Замазані фарбою руки твердо та обережно підхоплюють дівчину під плечі, та вертають назад на ноги.

- Може, присядеш?

- Гарна ідея, дякую.

Роксолана обережно всідається на довгу лавку, і спирається спиною на соснову балку. На своєму плечі вона примічає величезну охрову смугу. Питання змія заливається прямо у вухо:

- Тож, що тебе дратує?

Вона оглядає приміщення, на мить запинається, а потім випалює:

- Кочівники. Щось, мені все складніше їх любити, останнім часом.

- Чого ж?

Войовниця аж крякає, від роздратування:

- Ти жартуєш? Подивись навколо! Ці люди агресивні й галасливі, вони постійно деруться або вихваляються, і тягнуть на себе всі яскраві прикраси.

Палак озирається, знаходить безліч підтверджень словам дівчини, посміхається і відповідає:

- Ну то й що, нехай собі вихваляються. Хочу тобі нагадати, що при гунському дворі довго у моді були готи, а наші традиції майже забулись. Нехай, ця спільнота тримається на конкуренції, і без вихвалянь ніяк, проте, якби не твоя бабця, сарматів не було б взагалі. А ми були б мертві, або рабами тиранів, як і всі навколо.

Кочівник прямує до золотого глека, з ручками у формі левових голів, та розливає звідти щось у дві тонкі срібні чаші. Одну він вручає дівчині, і вона знаходить там сильно розбавлене водою вино.

- Тож, потерпіти трохи гордовитого белькотіння я готовий. До того ж, мені дуже подобається іронічність того, що більшість наших ворогів ніколи не дізнаються про розмаїття матеріалів, кольорів та фасонів, захованих під довгими захисними плащами, та масивними дихальними засобами.

Альбіноска відпиває води, та не знаходить гідної відповіді, але і здаватись зовсім не хоче, тому впирає руку в бік, і трохи мотає головою.

- Ох, поживеш ти з ними довше!

Погляд чоловіка ненадовго стає дуже сумним.

- От і поживу, з радістю. Ватага Бабая за останнє десятиліття багато мандрувала сходом, проте, ніде я не бачив спільноти, кращої та вільнішої за цю. Єдине, що мене турбує: такий устрій тим важче утримувати, чим більше під нього підпадає кочівників.

- А той факт, що більшість з них — грубе бидло і вбивці, тебе не турбує?

Палак трошки зрушає широкими плечима, від чого цілі каскади м’язів приходять в рух, аж до ледь примітної оку Роксолани пульсації на кистях. Голос його стає м’яким та теплим, як місцеве повітря:

- Людей плекає середовище, тож, враховуючи, де нам доводиться бувати, сармати чудово тримаються. Кочівники щодня бачать смерть, і б’ються з ворогами за життя, тож нічого дивного, що вони легко готові вбивати й самі. Тим не менш, кожний тут намагається бути найкращою версією себе, хоч і на власне розуміння, та турбується про ближніх.

Відсутність влучної відповіді та задуха у приміщенні роблять відчуття мерзотності життя майже незносним, і дівчина сердито шепче: