Читати книгу - "Мікориза, Lugal"

- Ага, ніби у них є вибір.

Палак задивляється на власний малюнок, потім обводить залу поглядом, і звертається до співрозмовниці неочікувано голосно й суворо:

- Не варто знецінювати такі рідкі у нашому житті скарби, як догляд за іншим, та тяга до саморозвитку. Особливо, цинічною гадкою про те, що до того кочівників вимушує життя. У такому випадку, можна зневажати усі людські вчинки, адже всі вони вчинені під примусом необхідності, хоч, зазвичай, і у значно м’якішій формі.

Роксолана вказує рукою на примітну фігуру високого чоловіка у важкому обладунку, з білого срібла. Довге чорняве волосся Агафірса заплетено у п’ятірку товстих кіс на спині. Огрядні лати роблять силует чоловіка величезним, а голова на їхньому фоні видається маленькою. Вуха та зуби скептуха виблискують золотом і прикрасами, поки він голосно бреше, і ніби випадково трясе власним жезлом.

- Як ти можеш казати щось про саморозвиток і турботу, коли поруч сидять такі потвори? Подивись, навіть під час поминального ритуалу, він вихваляється власними вчинками і намагається завоювати прихильність людей. А наволоч, з котрою він ходить... Та це ж звичайні бандюки.

Палак знов приводить каскади плечових м’язів у рух, в’ялим знизуванням.

- Ну що а ж ти хотіла, у нього лишається всього півтори тижні. Впевнений, Агафірс до смерті нажаханий можливістю втратити скептух і статус.

Роксолана підскакує, та ледве знов не падає. Ця затримка лиш підсилює лють у її словах:

- Ну то й що? Той бовдур постійно дрібно мені гидить. Якось, навіть намагався лапати, але я зламала йому руку та ніс. А що було, коли про це дізнався Їржі... Як думаєш, може тому цей дурень ніколи свій панцир й не знімає?

Кочівник всаджує дівчину назад, посміхається і вертається до малюнку.

- Не знаю, можливо. Не виключено, що ти могла би бути до нього поблажливішою.

Альбіноска дуже хоче, аби співрозмовник зараз побачив вираз її пики, але той занадто поглинутий мистецтвом. Тож, дівчина намагається передати свій сумнів тоном:

- З чого б це?

На жаль, зміна голосу не досягає бажаного ефекту, і юнак роз’яснює:

- Як і ми з тобою, Агафірс прагне поваги, навіть болісніше потребує. Проте, на відміну від нас, гострота розуму не дозволяє йому осягнути, на чому повага насправді базується, та як отримати бажане. Думаю, він вірить, ніби цю ціль йому забезпечить титул вождя вождів, а ти стоїш на його шляху.

Роксолана аж закусує губу, та гарчить:

- То й що, я маю раптово полюбити виродка, котрий мене в степу заріже, коли я відвернусь?

Палак встромляє пальці у миску із синьою фарбою, та обережно робить декілька мазків малюнком. Він ненадовго переривається, та кидає подрузі смішливий погляд і коментар:

- Мені здавалося, ніби тут відбувається ритуал єднання, а ти його берегиня.

- Йди в сраку! Але ти правий, дякую. Я подумаю над цим.

Роксолану вражає сором, але відчуття нестерпності буття швидко перетягає увагу назад. У пошуках відволікання, погляд дівчини припадає на широку спітнілу спину, і картину за нею.

- То, що це ти малюєш?

Художник знов переривається, на коротку відповідь і швиденький перетин зором:

- Це ти мені скажи, біла вовчице.

Невдоволене трясіння головою вертає у життя дівчини нудоту.

- Цей титул не мій, ти ж знаєш?

- Знаю, але не вважаю важливим. Я вірю, що ти віднайдеш свій шлях, і гідно приймеш спадок. Для мене, це вибитий у таблицях долі факт, що лиш чекає свого часу на втілення.

Раптово, альбіноска виявляє у себе повну відсутність сил на суперечки. Вона усміхається і пригадує, що Палак і раніше був одним з небагатьох людей, спроможних робити це з нею.

- Біс з тобою, дивак. Називай, як хочеш. Відійди-но.

Він усміхнено приліплює декілька невеличких купок вологої охри, до червоної рельєфної плями, чий контур тягнеться майже на третину нижньої лівої частини полотна, і старанно обведений жирною вугільної лінією. Незважаючи на спільний матеріал, всередині кола тісняться дуже несхожі одне на одного заверти і лінії, горбики та ямки, сповнені всіма відтінками, у діапазоні від ніжно-рожевого, до чорно-червоного. Будь яке, із невпинних блимотінь навколишнього світла, до невпізнаваності спотворює кожну деталь, та повністю перевідкриває сприйняття цільної плями, як і картини навколо.

Художник врешті підкорюється і полишає власну фреску. Роксолана тре та жмурить очі, і щосили приглядається до вкритої вапном перегородки, на якій друг її дитинства полишив шість ще яскравіших плям. Подібно до усіх предметів навколо, плями ті пульсують, рухаються та живуть своїм життям. Сармати обожнюють дивини, і тягнуть їх сюди з усіх куточків світу, тож, у кочовій спільноті, спроби вгадати, на що саме ти дивишся, давно стали спільною традицією, і дівчина занурюється у неї сповна.

Верхів’я полотна залите ніжною синявою, чи то з волошкового соку або ж з лазуритового розчину, важко сказати, через густину повітря. Тільки тут, з усього полотна, Роксолана не віднаходить повзучих горбинок. Більшу частку композиції нижче займають різнокольорові плями, на перший погляд, безформні та випадкові, а між ними розмазане невиразне місиво із червоного, темно-коричневого та сірого кольорів. Око притягується до зелених розсипів малахітової крихти, і здається, ніби її згини складаються у стаю летючих павуків, аж раптом, це людожерські кущі, а через мить — вже безволосі крилаті потвори, із семи лапами. Споглядання невпинних перетворень ще глибше зануряє Роксолану у містичний транс.