Читати книгу - "2. Таємниця старого млина, Yana Letta"

Коли вони прибігли до Максима, той спокійно сидів на ґанку, згорбившись над книгою. У руках він тримав стареньке видання «Таємниці замку Мортона», яке читав уже втретє, але щоразу знаходив щось нове. Бублик лежав біля ніг, витягнутий у всю довжину, і кліпав очима так повільно, що здавалося — зараз засне стоячи.

Поруч стояла Соломія. Вона переглядала свій блокнот, періодично зупиняючись на певних записах і щось шепочучи собі під ніс. Зосереджена, наче шеф-редактор новин у день катастрофи.

Іван і Тимко впали на лавку з гучним хеканням, мов два парашутисти після невдалого приземлення.

— Ви не повірите! — захекано вигукнув Іван, втираючи піт.

Максим не підвів погляду.

— Можливо, і не повіримо. Але кажіть, — спокійно відповів він, перегортаючи сторінку.

— Біля млина… — почав Тимко, ловлячи подих.

— Ми знайшли сліди! — перебив Іван, майже стрибаючи на місці. — Великі! Круглі! З вм’ятинами!

Максим нарешті відклав книгу на коліна і підняв брову.

— Які ще сліди?

— Дивні! — повторив Іван. — Як від гігантського копита. Але якогось… кіберкопита!

Соломія підняла голову, її погляд спалахнув.

— Це сліди корови?

Тимко похитав головою.

— Якби корова. Ми знаємо, як виглядають сліди Галі. Ці — глибші, більші… і надто правильні.

— Такі сліди може лишити… не знаю… слон! — додав Іван.

— Слон у Шпилях, — пробурмотів Максим. — Це було б нове слово в місцевому туризмі.

— Ми не жартуємо! — обурився Тимко. — Там ще повітря… ну… інше. Якесь важке.

Максим похмуро кивнув.

— Ви впевнені, що це не чиїсь жарти?

— Ага, дуже смішний жарт: залишити гігантські сліди в землі й зникнути, — скривився Тимко. — Наступного разу ще феєрверки з диму запустять.

Соломія відкрила блокнот і почала швидко записувати:

«Сліди. Великі. Не схожі на тварину. Напрямок — поле. Повітря — напружене. Відчуття — дивні».

— Тобто, — підсумувала вона, — виходить, що біля млина ходило щось велике?

— Саме так! — кивнув Іван, усе ще трохи задиханий.

— І це не могла бути звичайна тварина?

— Ми не знаємо, — сказав Тимко. — Але одне точно: це щось нове.

Максим замовк. Його очі дивилися вдалечінь, на обрій за будинками, туди, де млин виринав із трави, як мовчазний охоронець старих таємниць.

— Треба подивитися самим, — тихо сказав він.

Бублик зиркнув на нього і перевів погляд на Соломію, ніби запитуючи: “І ми знову в це вплутались, так?”

Соломія зібрала блокнот.

— Ввечері.

— Удвох? — запитав Іван.

Максим усміхнувся.

— Учотирьох.

Бублик зітхнув.

— І, мабуть, уп’ятьох, — додав Тимко, киваючи на кота.

Бублик знову кліпнув повільно. Він уже знав: вечір буде неспокійним.