Читати книгу - "2. Таємниця старого млина, Yana Letta"

Іван миттєво підняв руки, ніби його вже схопили на гарячому.

— Я протестую! Категорично! Прямо тут і зараз!

— Заперечення не приймається, — відповіла Соломія, не відриваючись від блокнота. Її голос був такий спокійний, що Іван на секунду повірив, ніби вона — суддя Верховного суду, а не школярка з рудими косами.

— От і прекрасно! Яка у нас демократія! — буркнув Іван. — У селі Шпилі одна партія — партія авантюристів.

Максим глянув на Бублика. Кіт сидів біля них, витягнутий як шпала, вухо сіпалося кожного разу, коли Іван щось обурено виголошував.

А потім він повільно згорнув хвіст навколо лап, примружив очі й тихо муркнув. Ледь чутно, але виразно.

Максим це помітив.

Бублик не просто слухав.

Він вже знав, що вони знайдуть.

Через годину вони вже йшли у бік млина.

Максим ішов попереду, зосереджений, мов генерал, що веде загін у нічну розвідку. Його кроки були тихими, але рішучими.

Соломія йшла поруч, уважно вдивляючись у траву й періодично занотовуючи щось у блокнот. Сторінки шурхотіли в тиші, як сухе листя.

Іван плентався позаду, ногою злегка підбиваючи камінці й періодично бурмочучи:

— Це погана ідея… дуже погана. Нащо я погодився? Міг же просто піти додому, попити чаю… подивитися на стелю…

Тимко крутив головою, роззираючись по боках.

— А що, як це реально був слон? — прошепотів він. — Ти смієшся, а в Польщі був випадок…

— Тільки не починай, — попросив Іван. — Якщо зараз із-за кущів вилізе щось із хоботом, я просто скинуся в колодязь.

Коли вони підійшли до млина, Максим зупинився.

Навколо панувала тиша. Така густа, що здавалося, повітря хтось витяг з простору.

— Де? — тихо запитав він.

Тимко вказав рукою.

Максим нахилився.

І побачив.

Сліди були точно такими, як вони описували: великі, круглі, з глибокими вм’ятинами в центрі. Вони ніби світилися своєю чужинськістю — аж не хотілося торкатися.

— Ну, і що думаєш? — запитав Тимко, не наближаючись ближче, ніж на два метри.

Максим провів пальцями по краю одного сліду. Земля була притиснута, ніби хтось важкий стояв тут довго. А може — повертався кілька разів.

— Це точно не людина, — мовив він повільно.

— Тобто це щось інше? — Іван ковтнув повітря.

Максим підвів голову.

— Питання не в тому, що залишило сліди.

Соломія завмерла, закриваючи блокнот.

— А в чому?

Максим поглянув у глибину млина.

Його двері — старі, з облупленою фарбою — були прочинені. Не зовсім, але достатньо, щоб крізь щілину віяло холодом.

— Питання в тому, чи воно ще тут, — прошепотів він.

І всі разом подивилися на млин.

Там було тихо.

Але відчуття, що хтось дивиться у відповідь, ставало дедалі сильнішим.