Читати книгу - "Згадаємо про нас, Дар'я Новицька"

— Хотів би подивитися на цю виставу, — всміхнувся, повертаючись обличчям до неї.

— Ти не ревнуєш? — примружила очі.

— Ревную. Не помітно по мені? — здивовано скинув надбрів'я.

— Вибач, якщо тобі це неприємно.

— Повір, мені болючіше було чути дещо інше…

— Я хотіла образити…

— І тобі це вдалося. Але я не люблю довго носити в собі образи. Тому, забудьмо! — простягнув до неї руки й, міцно схопивши, підтягнув до себе та обійняв.

Поклавши голову Тому на плече, Мел неочікувано для самої себе, промовила:

— Хочу переїхати звідси. В якусь квартиру, ближче до центру, або взагалі в інше місто.

— Меліссо, можна змінити місце проживання, але минулого не змінити. Спогади переслідуватимуть будь-де. Проте я готовий до цього кроку, якщо тобі це допоможе.

— Ти серйозно? — вирівнялася й зазирнула в його очі. — А як же робота?

— А що робота? — знизав плечима. — Хіба більше немає клінік чи пожежних підрозділів? Це все реально вирішити. А, може, ти б хотіла якусь іншу роботу? Більш спокійну?

— Ні. Я люблю свою професію.

— Тоді, знайдемо щось для тебе в іншому місці, якщо ти хочеш піти зі своєї клініки.

— Правда?

— Звичайно, — нахилився й, лігши на бік, поклав голову на її ноги. — Можемо зайнятися цим процесом негайно, поки я буду у відпустці. Або дочекаємося перевірки, щоб ти зі спокійною душею могла звільнитися.

— Ми переходимо від слів до справ? — погладила його волосся, зупинивши погляд на комоді, де лежали їхні ключі від будинку.

— Це мені докір? — перевернувся на спину, щоб бачити її очі.

— Нехай так, я не хочу вдавати із себе святу, як ти сказав. Це докір, дійсно.

— За те, що я нічого не робив, а тільки говорив? — Мел кивнула. — Я не бачив сенсу щось робити… Не мав на це сил. Я… просто існував. Було настільки боляче, важко, складно, що я ледь змушував себе прокидатися вранці. А на роботі… не боявся. Найгірше, що може статися з пожежником — припинити боятися вогню. Хлопці не раз відтягували мене, коли я забувався й ліз туди, де міг… постраждати.

— Не розповідай мені тільки подробиці, інакше доведеться влаштувати ще одну сварку, щоб ти змінив професію, — із сумною усмішкою, тихо сказала Мел, стримуючи сльози. — Не лише я була в такому стані… Тепер розумію, що й тобі довелося перебороти це все. Вибач, що ігнорувала твій біль.

— Ми ще нічого з тобою не побороли, Меліссо. Ми зробили маленький крок. Найскладніше ще попереду.

— Знаю, — прошепотіла, стримуючи сльози.

На стільниці біля вази заграла мелодія телефонного дзвінка. Томас перепросив і встав, аби відповісти.

— Алло? Томасе? — у слухавці голос Теда, лейтенанта. — У вас усе нормально?

— Так. Дякую, Теде!

— Ви там, цей… знайшли одне одного?

— Знайшли, — усміхнувся Том, переводячи погляд на Мел, вона теж почала всміхатися.

— Слухай, Томе, відпустку погоджено, тож, від тебе тільки дата потрібна. І ще хотів запитати, чи не бажаєте зустрітися в нашому барі? Приїжджайте разом з Мел, ми з хлопцями будемо там за годину.

— Дякую, друже! За все вдячний, справді! Але ми сьогодні побудемо вдома удвох. Якось іншим разом, гаразд?

— Ну, як хочете. Раптом що, знаєте, де нас шукати. Щасти!

— Дякую, сер! — Том почув його смішок і пролунали гудки. — Пропонував приїхати до бару… — повернувся до Мел і знову ліг біля неї.

— Якщо ти хочеш…

— Ні, — перебив, — не хочу! Хочу побути з тобою. Нарешті, побути з тобою…