Читати книгу - "Мертвим не болить"

Хай вони згорять, ті тридцять карбованців, то ж такий лихий чоловік...» Мабуть, таки і лихий, і недобрий, але як же було не йти, коли потрапив у таку халепу, коли непереливки. Пішов і, звичайно, отримав дулю під ніс. Не було у Змитра грошей чи не схотів віддавати — біс його знає, тільки дуже недобре поговорили вони, і Федір, повернувшись додому, затято мовчав аж до ранку. Воно б, може, й нічого особливого, може б, якось і обійшлося. Але цей Змитро ходив в активістах комбідноти. І коли почалося найстрашніше — боротьба з куркулями, саме він і запропонував розкуркулити Федора Ровбу. Як позбавленця і твердоподатника. Його послухали — і вислали Федора. Провели класову боротьбу на селі, а та тридцятка так і залишилася за Змитром. Що ж, хай споживає, Федору не шкода грошей, тільки ще сумніше стало жити на цьому світі...

Десь угорі світилося байдуже сонце, верхівки ялинок здалеку виблискували в його промінні. На гілках посідали граки, ловили останнє тепло, часом перелітали кудись — на сусідні дерева, чи що? Унизу, під ліщиною, в сируватому затінку, було холодно, Федір повертався з одного боку на другий, щоб не застудитися від землі. Він задрімав трохи, через годину чи більше почав проймати його і холод, і голод, він поволі підвівся, сів під кущем. Дуже кортіло піти в поле по картоплю. Може, там уже зібрали врожай, людей на полі не буде, і він щось собі знайде. Якби хоч десяток картоплин, що залишилися в землі через недогляд, — це ж, може, не буде злодійством. А коли й крадіжка, то не дуже велика. Колгоспники йому подарують. Усе ж таки вони забрали в нього значно більше — одна садиба чого варта! Та й молотарка. А йому потрібно лише піввідерця картоплі. Не так і багато.

Ставши на рівні ноги, він поклигав поміж ліщин, забрів у молодий захащений осичник, ледь вибрався з нього. Ненароком потрапив у зарості високої, у рівень з людиною, малини, там-сям ще висіли посохлі зчорнілі ягоди, пташки не встигли все тут повидзьобувати, і він збирав їх, їв. Наїдку з них не було, по суті, ніякого, тільки хрускотіли на зубах дрібні кісточки, малина вже втратила свій колишній смак. Під вечір він забрів кудись недалеко від того картопляного поля. Перед ним була озимина, і він зрозумів, що взяв дуже праворуч, тепер треба було вертатися через узлісся назад. Тільки він відійшов з півверсти, як зовсім близько почув чийсь негучний голос. Федір причаївся в кущах, крадькома поглядаючи уперед. Неподалік на узліссі з мотузкою в руках шкандибав у старій сірячині згорблений дідок, пас чорну корівку. Вона натягувала мотузку, тягнулася до свіжої трави, а старий сердито бурчав. Федір придивився добре, чи не знайомий хто? Та ні, він його не знав. Напевно, не з його села, може, із сусіднього. Федір міг би обминути його, обійти лісом, та в нього раптом з'явилася думка: а може, попросити хліба? Якщо дід тут із самого ранку, то, може, він запасся хлібом, може б, і йому дав шматочок. Дуже хотілося хліба.

Нарешті, відважившись, він вийшов з кущів і попростував краєм озимини, все наглядаючи за старим. Той уже міг почути Федора, але поки що не звертав на нього уваги. Федір підійшов зовсім близько, стримано привітався. На нього глянули вицвілі очі старої людини з густо зарослим, защетиненим (зрештою, як і в самого Федора) обличчям. Чоловік ніби зморщився, розглядаючи його, але нічого не відповів. Тоді Федір привітався вдруге.

— Та чую, чую, — сказав старий, шамкаючи беззубим ротом. — День добрий, ну?

— Корову пасете?

— Авжеж, корову. Не коня. Коня вже не пасу. Інші відпасують.

— А самі звідки будете? — спитав Федір і весь аж зіщулився. Це було важливе для нього питаний: треба визначити, чи може він пізнати Федора, чи ні.

— Та ось, із Вушатів, — сказав старий і уважно подивився на Федора. Убогий вигляд його, проте, здається, не вразив пастуха, не здивував — той і сам був одягнений не ліпше. Федір полегшено розслабився. З далекого села Вушатів він не знав майже нікого, так само, мабуть, і його мало хто пам’ятав.

— Може, маєте закурити? — раптом сказав Федір і не впізнав свого голосу, такий він став слабкий і жалісний. Курити йому зовсім не хотілося, — давно вже відвик, але спитати відразу про хліб він не наважувався.

— Є, — відповів старий і поліз у свою глибоку кишеню. — Ось, самосію трошечки маю. Тільки запалити нічим.

— Запалити, може, знайдеться, — сказав Федір, жалкуючи вже, що завів цю балачку про куриво: треба ощаджувати сірники. Проте вони все-таки скрутили з клаптиків жовтої старої газети по невеличкій цигарці, і Федір дрижачими пальцями обережно черкнув сірничком, старанно прикурив сам, а потім уже відважніше дав прикурити старому.

— У колгоспі, діду? — поцікавився Федір, коли вони затягнулися по разу. Від тієї затяжки в нього відразу закрутилося в голові, і він мало не похитнувся. Старий удруге з підозрою глянув на нього.

— У колгоспі, авжеж... Тепер усі в колгоспі. А як же ж.

— Невже одноосібників не залишилося?

— Одноосібників? — примружив одне око старий і спитав: — А сам звідки будеш? Здалека?

— Та я... нетутешній, — збрехав Федір. — Іду до рідні.

Чорна корова подалася в кущі, натягнула мотузку, і старий змушений був рушити за нею. Федір пішов слідом за ним.

— А там, звідки будеш, хіба залишилися одноосібники?

— Та ні, знаєте...

— І в нас не зосталося. Хто в колгосп не схотів — того вивезли. Тих, що пізніше схотіли самі, — розкуркулили і також вислали. Куркулі, підкуркульники, — щось мурмотів дідок, міцно тримаючи мотузку в руках і поспішаючи за коровою.

— Ну, а як же воно в колгоспі? Чи хоч у достатку?

Старий відразу сердито блимнув на Федора і перекривив:

— Достаток! З великодня до Іллі травичкою харчувалися. З Іллі почали потроху картопельку копати. Але ж — на Іллю, яка ж вона та картопелька! Горіхи...

— Он як?

— Ну. А хіба ти не знаєш? Чи у вас там голоду не було? — старий уперся в нього докірливим поглядом.

— Та як вам сказати? Було...

— Ну. Тільки й порятунку, що корівка. Молочко! Та й те треба здавати. Двісті літрів. І м'ясо, і яєчка. І вовну. Узимку обсмалили кабанчика, так штрафу дали п'ятдесят карбованців.

—