Читати книгу - "Очікування шторму"

Каїрову відповідь видалася дивною. Мало того, не сподобалася. Спочатку йому хотілося осадити Золотухіна чи прочитати йому мораль про подружнє життя, але той виглядав таким нещасним, таким замороченим, що Каїров не знайшов нічого іншого, як просто запитати:

— Підрахував?

— І не думав.

— Не вірю.

— Чесно, Мірзо Івановичу… В нас з Неллі все гаразд. Добре ми з нею живемо. Щоправда, докоряє мені, що простору в мені малувато, що суха я людина. Не сперечаюся. Кажу, постривай, після війни життя справжнє почнеться.

Нота гіркоти пролунала в голосі Золотухіна голосно й виразно, як півнячий крик на світанку. Каїрову не сподобалося це. Й він сказав нуднувато, по-старечому:

— Із життям лише коли розстаються, розуміють, що воно справжнє. А після війни, любий, свої труднощі будуть.

— Ясна річ, — без піднесення погодився Золотухін.

Вони поминули площу. Голубий присмерк лежав над нею, мов перекинута чаша. Піднялися вулицею, яку перегороджувала складена з цегли барикада. Вийшли до будинку міліції.

— Старшина Туманов на місці? — запитав Каїров.

— Зараз з'ясуємо, — відповів Золотухін.

Але з'ясовувати не довелося. Старшина Туманов сидів біля столу чергового, набирав номер телефону. Побачивши прибулих, він поклав трубку, встав і привітався.

— Мені треба задати вам тільки одне запитання, — сказав Каїров. — Ви не знаходили в машині Дешина фляжки з горілкою?

— Ні, товаришу полковник.

— Отже, не знаходили, — багатозначно уточнив Каїров.

Старшина стояв перед ним навитяжку, дивився на полковника чесно, з розумінням. І Каїров повірив, що така людина не приховала б фляжку, нехай навіть наповнену горілкою.

— Фляжки в кабіні не було. Я освітив кабіну. Думав побачити кров. Або інші сліди злочину.

— Нічого не побачили? — Каїров уже не дивився на старшину.

Пофарбовані білою фарбою шибки вікна за спиною чергового світилися слабо й мерехтливо.

— Підозрілого нічого.

— Спасибі. — Потім, повернувшись до Золотухіна, Каїров сказав: — Гаразд, на все добре.

— Вам не потрібна моя допомога, Мірзо Івановичу?

— Поки що ні.

Вийшовши з міліції, Каїров вирішив не спускатися вниз ні площі, а повернутися в готель верхньою дорогою. Вона виведе його до вузької вулички, на якій він колись жив. У них з дружиною був затишний дерев'яний будиночок, і персиковий сад. І виноград «ізабелла» над вікнами. З винограду восени Каїров чавив вино. Та виходило мало. Й вино випивали молодим, не пізніше Нового року. Воно дуже гарно пахло. Чудово! І було майже як виноградний сік, тільки трішки з градусами. Й колір у вина був темно-червоний. Воно приємно блищало в келиху, якщо світло потрапляло на тонкі стінки й котилося вниз жовтим іскристим клубком.

І море іскрилось. І влітку і взимку… Тому що і взимку було багато сонячних днів. Небо в січні голубіло ще частіше, ніж у серпні.

Білі панами, яскравий одяг курортників на бульварах рясніли, наче прикраси. Вони надавали місту святкового і дещо легковажного вигляду.

Сьогодні море й небо залишалися такими ж, але курортну панаму місто замінило на матроський бушлат.

Каїрову не довелося бути восени сорок другого року серед захисників міста. Проте він багато, дуже багато чув про мужність людей, які розтрощили ворога, перегородили йому шлях на Чорноморське узбережжя Кавказу.

І тепер, вдивляючись у сильні й спокійні обличчя мешканців міста, Каїров вірив, що ці люди зроблять усе. Й місто, їхнє рідне місто, стане ще краще, ніж довоєнне. Як і годі, воно буде сонячне, красиве, веселе, але воно буде і суворіше, і стриманіше, тому що подвиги чоловіків і жінок, що відстояли його, не забудуться ніколи.

Обеліски й пам'ятники встануть поряд з тополями й кипарисами, а легенди про мужність і безстрашність передаватимуться із уст в уста.

Складеться дуже багато легенд — про піхотинців, моряків, льотчиків, зенітників. І спочатку, очевидно, нічого люди ми дізнаються про чекістів. Тому що дії їхні відомі лише обмеженому колу осіб і за службовими законами до певного часу розголошенню не підлягають.

… Жінка з повними відрами йшла через вулицю. Вода вихлюпувалася на землю.

Побачивши воду, Каїров одразу згадав про фляжку.

Куди ж поділася фляжка, з якої Сизов поїв шофера Дешина? У речах Сизова її нема. Та й не повинно бути. Речі брали з готелю. А в готель Сизов не повернувся, тому що лишився лежати під колесами. Фляжку Дешин не забирав (Каїров вірив у це). Отже, був третій. Хто він? У чім полягала його роль?

«Цілком таємно.

Полковнику М. І. Каїрову.

Відпр. 1 прим.

З квітня 1944 року співробітниками воєнної контррозвідки «Смерш» фронту спільно з територіальними органами державної безпеки і внутрішніх справ у районі станції Південна затриманий Примаков Євгеній Васильович (він же Авраменко, Одинець, Парцаліадіс, Домогацьких). Агентурна кличка — Довгий. Пройшов спеціальну підготовку в диверсійно-розвідувальній дивізії «Бранденбург-800». З квітня по грудень 1941 року був у розпорядженні розвідуправління «Валлі-VІ». З лютого 1942 року — співробітник зондеркоманди «Марс» розвідоргану «Цепелін», підпорядкованого головному управлінню імперської безпеки. Ішов на зв'язок з агентом на кличку Зуб, якого знав в обличчя. З десяти фотографій, показаних йому, з зображенням різних людей без вагань відібрав фотографію Сизова. Мав запасну явку в Перевальному.

Нижче для орієнтування наводяться уривки зі стенограми допиту:

Слідчий. Де ви повинні були зустрітись з Сизовим?

Примаков. Я не