Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

небажаних дітей. Що ж, цього можна не допускати з допомогою контрацепції. Сьогодні всі мають таку можливість, є варіанти для людей будь-яких статків. Але якщо ми десь у цьому партачимо і починає рости нове людське життя, це нова людина, ми не маємо морального права прирікати її на смерть. Щодо того, в яких умовах ми народжуємося, то цим ризикуємо всі, не відаючи; та коли вже нам дарують життя, яким би хорошим чи поганим воно не було, мусимо зберегти його, і небагато людей, як би зле все не складалося, відмовилися б від нього. Відповідь бідності — це не вбивати ненароджених дітей, а вдосконалювати суспільство.

Гарріс хвильку помислив, а тоді продовжив:

— Що стосується економіки, то економічні аргументи є на все. Саме механізми економіки вбивають розумово відсталих людей і даунів після народження; практикують евтаназію для невиліковно хворих; позбуваються старих та непридатних людей, як у Африці, де їх залишають у джунглях на поталу гієнам. Але ми так не робимо, бо цінуємо людське життя й гідність. Я тільки хочу сказати, Верноне, що, якщо ми збираємося йти шляхом прогресу, нам варто цінувати їх дещо більше.

Стрілки висотомірів — по одному перед кожним пілотом — торкнулися позначки тридцяти трьох тисяч футів. Вони досягли відповідної висоти. Енсон Гарріс скерував літак у горизонтальний політ, поки бортінженер Джордан знову потягнувся вперед, щоби поправити важелі керування двигунами.

Демерест похмуро сказав Гаррісу:

— Проблема в тому, що тобі павутина забила мізки. — Він розумів, що сам почав цю розмову; а тепер з гнівом усвідомлював, що не варто було. Щоб закрити тему, він потягнувся до кнопки виклику стюардес. — Принесіть нам поїсти, доки пасажири першого класу всього не зжерли.

Гарріс кивнув.

— Хороша ідея.

За хвилину-другу, у відповідь на це телефонне замовлення, Ґвен Мейген принесла три тарілки запашних закусок і каву. У «Транс Америці», як і в більшості авіакомпаній, командирів обслуговували найшвидше.

— Дякую, Ґвен, — сказав Вернон Демерест; тоді, коли вона схилилася, щоби подати їжу Енсонові Гаррісу, його очі підтвердили те, що Демерест уже знав. Талія Ґвен була осина, поки жодних ознак; їх і не мало бути, що б не діялося всередині.

До дідька того Гарріса і його бабські аргументи! Звісно ж, Ґвен зробить аборт — як тільки вони повернуться.

 

За якихось шістдесят футів позаду кабіни екіпажу, в турис­тичному класі, місіс Ада Квонсет вела жваву розмову з пасажиром середнього віку праворуч, який виявився люб’язним гобоїстом з Чиказького симфонічного оркестру.

— Як чудово бути музикантом, це ж така творча робота. Мій чоловік-небіжчик любив класичну музику. Він і сам трохи грав на скрипці, хоча, звісно ж, не професійно.

Місіс Квонсет трохи розігрілася від сухого хересу, за який заплатив її новоспечений друг-гобоїст, і він щойно поцікавився, чи не хоче вона ще. Місіс Квонсет розпливлася в усмішці:

— Що ж, це неймовірно люб’язно з вашого боку, і, мабуть, мені не варто, та я погоджуся.

Пасажир ліворуч — чоловік з дрібними вусиками та ­худою шиєю — був менш говірким; та й взагалі, між іншим, викликав тільки розчарування. Місіс Квонсет кілька разів намагалася зав’язати розмову, на що діста­вала різкі, майже нечутні однослівні відповіді, а чоловік собі сидів, не демонструючи жодних емоцій та стискаючи дипломат на колінах.

У якусь мить, коли вони всі замовили випити, місіс Квонсет загадалася, чи пасажир ліворуч розслабиться. Але ж ні. Він узяв скотч у стюардеси, заплатив купою дріб’язку, яку перед тим перерахував, а тоді залигнув майже весь напій одним ковтком. Херес майже одразу розігрів місіс Квонсет, тож вона подумала: бідний чоловік, у нього, певно, якісь проблеми, не варто його турбувати.

Вона, проте, помітила, що цей чоловік з худою шиєю ­несподівано стрепенувся, коли командир, невдовзі після зльоту, повідомив їхні швидкість, курс, час польоту та всі інші речі, до яких місіс Квонсет рідко дослухалася. Чоловік ліворуч набазграв щось на задньому боці папки, а потім витягнув одну з карт «Як визначити своє місце­знаходження в польоті», які роздавала авіакомпанія, та розгорнув її на своєму дипломаті. Він досі вивчав карту й зазначав щось олівцем, поперемінно поглядаючи на годинник. Місіс Квонсет це здавалося дещо дурнуватою та дитячою затією, враховуючи те, що в передній частині літака є штурман, який відповідає за те, де й коли має перебувати літак.

Тоді місіс Квонсет повернула свою увагу на гобоїста, який пояснював, як нещодавно, коли сидів як слухач під час виконання однієї з симфоній Брукнера197, він усвідомив, що в одну мить його секція оркестру виконує «пам-тіді-пам-пам», а віолончелі звучать «па-діддлі-па-да». Він проспівав обидва уривки, аби пояснити, що має на увазі.

— Та ну вас! Дивовижно цікаво; я про таке й не думала, — вигукнула місіс Квонсет. — Мій чоловік-небіжчик із задоволенням з вами би познайомився, хоча ви, звісно, набагато молодший.

Вона вже добряче хильнула другої порції хересу та цілком тішилася тим, як усе йде. Місіс Квонсет подумала: вибрала такий гарний рейс; такий чудовий літак і екіпаж, ввічливі та послужливі стюардеси, чарівні пасажири, окрім чоловіка ліворуч, на якого насправді можна не звертати уваги. Скоро роздадуть вечерю, а пізніше, як вона довідалася, покажуть фільм з Майклом Кейном198, одним з її улюблених акторів. Чого ще можна бажати?

 

Місіс Квонсет помилилася, коли подумала, що спереду в кабіні екіпажу є штурман. Його не було. «Транс Америка», як і більшість великих авіакомпаній, більше не брали на борт штурманів, навіть на міжнародні рейси, через розмаїття радіо- та радіолокаційних систем, якими оснащені сучасні реактивні літаки. Пілоти з допомогою постійного на­гляду ЦКПР на маршруті не потребували якоїсь навігації.

Втім, якби на борту Рейсу Два, як у колишні часи, був штурман, його нанесена на карту позиція літака була б напрочуд схожою на ту, яку обчислив Д. О. Ґерреро. За його підрахунками — вони неподалік