Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

- Звісно. Чудова ідея, - награно щасливо погоджуюся я.

- Луїзо, це буде не зручно. Олівія, мабуть, хоче зустріти цей день в близькому колі рідних та друзів.

- Мої друзі – це і її друзі також. Тим паче із Заком вони знайомі з дитинства. Правда, люба?

- Так, я буду рада вас бачити, - роблю ковток кави.

- От і прекрасно, - посміхається мама.

Зак допиває свою каву, кладе чашку на стіл і підводиться з дивану, поправляючи поли піджаку.

- Мамо, нам вже час. Луїзо, дякую Вам за вечір.

Мама обміняється поцілунками в щоку з місіс Річардс, обіймає хлопця.

Я підводжуся слідом за усіма, проводжаю гостей до виходу.

- Олівіє, було приємно побачити тебе знову, - Зак широко посміхається мені та бере мою долонь в свою руку, залишаючи на ній ніжний поцілунок.

Гості виходять за двері, а мама повертається до мене, складаючи руки на грудях.

- З тобою ми ще не поговорили. Пішли у вітальню.

Мама прямує твердим впевненим кроком, я майже повзу за нею в очікуванні чергових нотацій.

Вона сідає в крісло, розкинувши руки на підлокітники.

- Ми провели чудовий вечір. Зак повів нас в галерею. Хлопчик захоплюється мистецтвом. Містер Барр дуже хвалився своєю новою художницею. І яке було моє здивування, коли я побачила твоє ім’я на картині. Чого ти мені не розповіла?

- Я не знала як ти відреагуєш. Я лише спробувала і мої роботи сподобалися, - нервово складаю долоні на колінах.

Мама окидає мене уважним поглядом.

- Прекрасно. Поясни мені одну річ. Хлопчик на картині, він мала копія цього хлопця, - мама підіймається з крісла і починає ходити по кімнаті.

- Алекса, - виправляю маму, але її жорстокий погляд змушує мене опустити очі.

- Загралася в кохання? – в’їдливо запитує мати. - Він тобі не пара.

Моя голова різко підіймається, здається що мала би зламатися шия.

- Як ти можеш це казати? – нервую я.

- Як я можу? – мама обертається до мене. -  А ти? Вважаєш себе такою дорослою, а він пограється і кине. А потім що буде з тобою?

- Ти його зовсім не знаєш, - твердо кажу я.

- А мені й не треба його знати. Його батько автомеханік, матері немає. Хлопець наданий сам собі. З нього не вийде нічого путнього.

- Ти його не знаєш. Не кажи про Алекса того, чого не знаєш. Не смій нічого говорити про його батьків, - різко встаю з дивану, сильно випрамляючи спину.

- Ти як розмовляєш з матір’ю, - майже захлинається в своєму невдоволені жінка.

- Не кажи про нього нічого. Ти його не знаєш. Не смій судити по якимось своїм нічим не підкріпленим доводам Алекс найкраща людина, яку я колись зустрічала. Ми кохаємо одне одного і ти нічого не зробиш.

- Он як? Кохання, - мати стає навпроти мене. – Що ти можеш знати про кохання? Ти ще дитина.

- Ні. Хоч в мене немає такого життєвого досвіду як в тебе, але я кохаю Алекса і мої почуття взаємні. Він ніколи мене не образить.

Липкий іронічний сміх матері змушує мене здригнутися.

- Люба , послухай мене. Не прив’язуйся до нього сильно.  Слідкуй за своїм виглядом.

- А що зі мною не так?

- Чим ти займалася з тим хлопцем? Дорослою самостійною стала? Де він тебе таскав? Хочеш дитину мені принести?

- Мамо, - починаю я розгублено.

- Не дивись так на мене. Що я сказала не так?

- Як ти можеш мені таке казати. Я все життя вчусь і роблю усе аби ти була задоволена. Я можу обрати хоча б хлопця, з яким я хочу бути.

- Ні,  - твердо каже мама.

- Це єдине, що мені потрібно. Ти не дала мені займатися чим я хочу ?

- І це чим ? Малюнками?

- Так, - вигукую я. – Я хочу обрати університет сама, вчити ті предмети, які хочу я. Обрати людину, яку кохати. Ти маєш радіти за мене. Алекс не тягає мене ніде, в нас ще навіть нічого не було. Яка ти мати після цих образливих слів? Бабуся себе ніколи так не поводила.

Далі все, що я чую, - це свист. Моя щока горить вогнем. Долоня машинально притуляється до гарячого місця.

Моя мама дала мені ляпаса.

Сльози від образи виступають на моїх очах.

В погляді мами відбивається розкаяння.

- Ліві. Вибач, я не хотіла.

Але її слова наздоганяють мене вже на сходах. Гарячі сльози від образи застеляють мої очі. Влітаю в свою кімнату, закриваючи двері на ключ та лягаю на ліжко, підібравши ноги під себе.

За дверима чую швидкі кроки мами.

- Ліві, сонечко. Вибач мене, - мама смикає ручку, але та не піддається. – Вибач мене. Я дуже вина.

В голосі мами бринять сльози.