Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

- Чорт, - лайка виривається з перехопленим подихом. – Треба і мені займатися з Максом.

Оксамитовий сміх запалює мене ще більше. Алекс робить крок до мене і пригортає моє тіло до себе.

Вустами прокладає доріжку з вологих поцілунків від мого підборіддя до плеча по краю сукні.

- Можемо і її зняти, - прикушую губу.

Алекс відривається від мене і зазирає в очі.

- Ластівко. Ти знущаєшся наді мною. Ми не можемо.

- Я і не пропоную заходити надто далеко.

Повільно розстібаю сукню збоку та опускаю тканину до пояса, залишаючись лише в чорному напівпрозорому мережевному ліфі.

- Дідько, - лається собі під ніс хлопець.

- Йди до мене, - проводжу кінчиками пальців від твердих грудей до низу живота хлопця.

Алекс вагається лиш секунду та впивається в мої губи голодним поцілунком, його рука опускається на мої груди. В мене збивається дихання.

Це все нове для мене. До мене ніхто ще так не торкався.

Я опускаю долоні на сідниці хлопця та легко стискаю їх.

Сміх хлопця лунає в районі моїх ключиць, провокуючи купу сиріт. Ніжні вуста залишають вологі сліди від поцілунків вздовж краю моєї білизни.

Одна рука відривається від моєї талії та пробирається під мою сукню вздовж стегна, опалюючи оголену шкіру.

- Ластівко, ти мені довіряєш? – хрипло запитує Алекс.

- Так. Я кохаю тебе, - цілую хлопця в шию.

Рука під моєю сукнею прямує вище, викликаючи стогін десь з тих глибин, про які я ще не знала.

З Алексом все відчувається правильним, вчасним і коли він надягає мою сукню назад, я міцно його цілую.

- Твоя мати чекає, - нагадує мені хлопець та цілує мене в чоло.

- Я забула, що вона вдома, - похапцем зістрибую з капота авто.

Алекс одягає свою футболку та сідає за кермо, коли я вже пристібаю пасок. Хлопець переплітає наші долоні та цілує мою руку.

- Кохаю тебе, - в очах хлопця зараз увесь цей світ.

Я ніжно цілую його в губи. Вуста хлопця розпливаються в широкій посмішці і він заводить двигун.

Шляхом додому я майже засинаю під легкий джаз, який лунає по радіо.

Прохолодні пальці торкаються моєї щоки, неохоче відкриваю очі.

- Ластівко, ми приїхали.

Підтягуюся на сидінні, виправляючи спину.

- На добраніч, Алексе, - цілую хлопця в губи.

- Добраніч, ластівко, - хлопець на прощання легко стискає мою руку та відпускає.

Виходжу з машини та швидко прямую до будинку. Якнайтихіше відчиняю двері та прокрадаюся в будинок. З вітальні чутні голоси. В мами гості.

- Олівіє, - гукає мене мама, - зайди до нас.

Поправляю сукню, пригладжуючи тканину. Швидко пальцями намагаюся розчесати скуйовджене волосся. Вирівнюю спину та заходжу у вітальну. Мама в своїй елегантній шовковій блузі сидить в кріслі, тримаючи чашку з кавою. Навпроти мами сидить жінка в рожевій сукні. Я її напевно знаю, таке знайоме обличчя, а на дивані розмістився певно, що її син, вони схожі. В них однакове світле волосся і великі сині очі.

- Що з твоїм виглядом? – показує рукою на мене мама.

- На вулиці вітряно, - уривчастими рухами поправляю волосся.

- Приведи себе до ладу і спускайся до нас. Я хочу тебе познайомити з нашими гостями.

Мати супроводжує мене суворим поглядом блакитних очей. Біжу по сходах вгору і в своїй кімнаті знімаю сукню, дістаю перший ліпший кремовий гольф та широкі штани, гребінцем розчісую волосся та підв’язую його чорною стрічкою.

Переводжу подих та повільно спускаюся у вітальню. Єдине вільне місце біля хлопця, сідаю трохи осторонь від нього. Мама подає мені горнятко кави.

- Ти, мабуть, не пам’ятаєш Зака.

- Ні, - окидаю хлопця швидким поглядом.

- Ви ходили разом в садочок в Італії.

Я хмурю брови. Не можу я його згадати.

- Зак? – замислююсь я. – А це ти був єдиним хлопчиком, що не знав італійської і інші діти не грали з тобою.

- Так, - сміється хлопець, оголюючи привабливу посмішку. – А ти була єдиною хто знав англійську.

- Але ж ти не довго з нами був?

- Так. Ми прожили в Італії рік.

- А потім ми поїхали до Англії. Зак так і залишився вчитися в коледжі, а ми з його батьком повернулися до штатів, - пояснює його мати.

- Але ж ти знаєш місіс Річардс, - з посмішкою, що не торкається очей, запитує мама.

- Так, звісно, - розтягую губи в легкій приємній посмішці, хоча цю жінку я бачила всього декілька разів в ті часи, коли я ходила з мамою на всі ті зустрічі перспективної  та багатої частини міста.

- Я розповідала якраз, що в тебе день народження у п’ятницю і ми були би раді запросити сім’ю Річардс.