Читати книгу - "Полтава"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Уважно, Ганнусю, уважно! — крикнув і подав її руку, бо мало що не спотикнулася на вишморганому закруті.
— А що, — правда, що краще вдвійку ходити, як одинцем, — жартував.
— Як коли і як з ким, — відповіла, спираючися на його рам'я...
Гадяч гудів. Всі двори, вулиці, майдани були переповнені народом: шведами, поляками і козаками.
Іржали коні, допрошуючися ранніх оброків, ревіла на майданах худоба, люди бігали, волохаті від інею, і перекликувалися всілякими мовами.
Над городом висів туман з димів і випарів.
Сопух і згар дер по горлі й викликував кашель. Москалі одну третину города спалили, а хоч шведи й козаки вгасили пожар, то все ще курилося зі згарищ, все ще дим сірим на-висом бовванів над хатами й садами, не пускаючи сходячого сонця.
— А тебе звідкіля Господь таким раннім ранком провадить? — спитала Войнаровського Ганна.
— Від Понятовського вертаю. Вісті з Польщі дістав. Присилав по мене чоловіка.
— Ов! І що ж він тобі цікавого сказав?
— Розкажу опісля. А тепер не балакай, бо простудишся. Мороз ще не пустив.
— Незабаром буде відлига.
— Хто казав?
— Тамариха.
— Правда, що вона тут має свій двір. Я й забув.
— Мешкаю в неї. Недалеко відсіля. Зайди. Це твоя якась далека своячка. Рада буде.
І вони не йшли, а бігли, раді, що зустрілися з собою.
Двір Тамарихи бовванів серед вишневого садка, з димарів дим піднімався вгору, у вікнах ще світилося, на муравнику перед ґанком горіли огнища і грілися гуртки продроглих, невиспаних людей.
Дівчата зі збанками гарячого молока вискакували з кухні й обділювали ним козаків. Ті пили жадібно й жартували.
— От пізнати родовиту козачку, — завважив Войнаровський. — Дбає про наших людей пані Тамариха.
— А як же ти хотів? Своя душа. Двох синів втратила на війні, знає, що таке горе.
В сінях звіталися з сотничихою. Мала на собі чорну спідницю, підшубок по коліна, а на голові теж чорний чіпчик, з-під котрого кучерявилося біле волосся. Блага усмішка на устах.
— Кого я бачу! — крикнула, — Мосіє Войнаровський!
— Він самий; кланяється милості вашій.
Пригорнула його, як сина.
— Вільно? Не погнівається сестричин гетьманський?
— Як же гніватися за ласку такої шановної матрони? — відповів, цілуючи перстенями прибрану руку.
— Ох, бо нинішні наші молоді достойники дуже в вашеці несуться, гонорні такі, що без бука й не приступай. Спаніла наша Україна, спаніла, а мені чомусь здається, що наші старосвітські звичаї кращі були.
— Бо наші, — відповів Войнаровський.
— Наші, — і собі притакнула Ганна.
— Ох, лишенько! — схопилася Тамариха. — Вибачте, ніколи мені. До хазяйства треба, — а нахилившися до уха Войнаровського, довірено шептала: — Бо то, бачите, заховала я дещо на чорну годину і якось щасливо зберегла перед москвою, а тепер треба для своїх добути, — і побігла, тільки шовкова спідниця зашелестіла за нею.
— Ходім до мене, — звернулася Ганна до Войнаровського, — ось туди, наліво.
Перейшли декілька світлиць, аж опинилися у боковій, що ціла була виложена тисовим деревом.
Стеля зі сволоками напоздовж і напоперек. У стінах малі заґратовані віконця. Попід стінами лавки, на стінах образи, старі й задимлені, що годі були й угадати, чи це святі, чи портрети предків. На середині здоровенний стіл.
— А де ж це пані Обидовська опочиває? — спитав Войнаровський, недобачуючи нігде ліжка.
— Ось тут, — відповіла, відчиняючи великий мисник від землі аж до стелі, що ніби вбудований був у стіну.
— Жартуєш, — сказав, дивлячись на безліч усяких пляшок і склянок, збанків і тарілок, усякої форми і міри.
— Жартую? — і потиснула оден із сучків, яких чимало було в тисових грубих дошках, з темнавими жилами й химерно повикручуваними баранцями. Мисник здригнувся, аж скло у ньому задзвеніло. Доторкнулася другого сучка, і мисник на двох залізних чопах обкрутився так, що можна було пройти попри нього.
— Не бійся, в западню тебе не втручу, — сказала Обидовська і взяла його за руку. — От тут стій, поки світла не впущу. — А тоді знов доторкнулася якогось таємного сучка, і в стелі розсунувся оден з касетонів, пускаючи горішнє світло.
В стінах не було ані одного вікна, всі вони завішені були образами.
— Ніс sunt tabernacula tua! [106] — аж скрикнув Войнаровський, побачивши світлицю, як маленький музейчик. — Ось розкішниця яка! Так і хотілося б сказати: hie habitabo in aeternum! [107] — з тобою, Анночко, розуміється, з тобою!
— Який шармант, мосіє Войнаровський, — покрутила головою, — і який брехун, — додала втихомовку. — Не диво, в дядька пішов. Ой багато ви лебединих душ на свою чорну совість взяли.
— Ах, ангелиці мої неповинні! — відповів Войнаровський, розглядаючися кругом.
А дивитися було на що. Оден килим що варт! Великий, на цілу світлицю, темно-вишневе дно, аж чорне, а на йому і пташки співають, і цвіти пахнуть, і винні китиці солодким соком наливаються.
— Ковер-казка! — аж скрикнув Войнаровський. — Дивишся і забуваєш про зиму і війну, про горе, як море, а хотілося б... ет! — і махнув рукою.
— Мабуть, хотілося б того, чого хотіли тії руки, котрі його ткали... — додала Обидовська.
І обоє на хвилину замовкли. Думали, чиї то руки могли такий гарний ковер ткати, двірської дівчини, що влюбилася в пайового сина, чи козачки-Пенелопи, що свого мужа Одіссея з далекого походу, як з Трої, виглядала? Хто б не ткав, не іглою він нитки крізь основу пересилював, а своєю власною тугою ті пишні узори мережав.
Вже, мабуть, руки, що цей килим ткали, давно в домовиш зітліли, а пташки все ще співають, цвіти пахнуть і спіють ягоди в китицях.
— Ars longa, vita brevis [108], — сказав Войнаровський і обережно, щоб не потолочити квіток і не придусити пташок, підступив до канапи: — Боже ти мій, звідкіля вони такої штуки добули?
— Тамариха казала, що це таки наші полтавські майстри робили.
— От молодці! На тому сідалі хоч би шістьом Полуботкам
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полтава», після закриття браузера.