Читати книгу - "Полтава"

— Дійсно, як сиджу на ній, то хотілося б слухати якоїсь гарної казки, не про дванадцятьох розбійників, ані про Бабу Ягу, а такої якоїсь, ну, я сама не знаю якої!

— Яку розказував собі в душі столяр, що цю мебель стругав, — доповів за неї Войнаровський.

Стояли біля себе рам'я об рам'я і розглядали портрети. Русява паня з синьою квіткою в одній руці, а з молитовником у другій, і сотник якийсь лівою рукою на стіл сперся, а правою собаку по голові гладить, і козачка у багряному контуші і в рантусі білім, попід бороду і кругом голови, ніби з церкви вернула, а її спідниці хлопчик-п'ятиліток тримається і дівчинка з перекотиполем на розтуленій долоні, ось-ось, хай тільки вітер повіє, і обоє кудись полетять.

Вже, мабуть, й полетіли, бо образи не нинішні, а днедавні були. Золочені рами почорніли, хоч тут ані мух не видко, ані ніхто люльки не курить. Де ж би в такій святині!

— Всі вони, Анно, турбувалися колись маєтками, рангами, славою, всі вони страдали і кохали, і бач, що осталося по них! Ars longa, vita brevis.

Ганна притулилася до нього.

— А по нас і того, мабуть, не останеться, Андрію. Ворог пильно всі сліди загладить, ніби їх вітер снігом замете, — пророкувала.

— І пом'янути не буде кому. Але подумала хвилину і додала:

— А може, Величко що напише, він тепер у мойого брата Василя сидить. Гарно пише.

Войнаровський, щоб відірвати її від сумних гадок, показував у скляних шафах фарфорові тарілки, чарки всіляких виробів і полтавські глиняні цяцьки, левиків, медведиків, котенят з повигинаними хребтами, то перестрашених, то знов ніби грізних, а так гарно вироблених, що не можна було дивитися, щоб не сміятись. Але Ганна все до образів вертала. Питалася, чи тямить у гетьмана в Бахмачі портрет батька Богдана, подовгастий, як двері в рамах різьблених, в листя і в степові бодяки.

— Отой, знаєш, у темній киреї, як скрепла кров, і з булавою, обсипаною самоцвітом. Тямиш?

— Як же забути тую силу і цей біль, що з нього б'є. Ліва брова трошки піднята, і від неї моршина робиться на чолі, така дивна, аж болюча, якої вовік не забудеш.

— А Богуна забув, що у нас у батьковій опочивальні висів? Я собі його все чомусь-то чорнявим уявляла, гарним, але грізним, а він, білявий, синьоокий, на Виговського скидався. Тільки ніс менший і рівний, лиця гладкі, білі, а лоб високий-високий. Жупан на йому синяво-зеленавий, як морська вода, і наопашки плащ червоний, як огонь. Сам він стрункий, ставний, ну, прямо орел. Дивно, що з полотна не зірветься й не полетить...

Так вони згадували, ніби про весь світ позабули. Згадували дворики старі з ґаночками на тесаних стовпцях і зі сходами, що скрипіли, ніби знати давали, що гість іде, і зі стовпами біля ґанку, до яких залізні обручики поначіплювано, щоб було до чого коня припнять, поки хазяїн не вийде й не гукне на прислугу, щоб до стайні забрати, знак, що гостя так скоро не відпустять, бо любий.

І згадували ті троянди під вікнами дівочої боківки, і маруну, й васильки, і м'яту, й руту та ще й соловеїв, як розспіваються у маю, і місяця, як у вікна глядить і вснути не дає, — усього згадували, а про війну забули.

— І всього того, мабуть, нам не побачити, Ганнусю. Що москва пограбувала й попалила, а що свої поруйнували.

— Як же так, свої і руйнують?

— Гадають, що як двори понищать, то й пани не вернуть, бо не буде до чого. А забувають, що самі себе руйнують, бо що з землі виросло, те й до землі належить, земля ж народна, не чия. Усі ми народ і всім нам треба обороняти її, бо візьме чужий і не такі палаци побудує. Тоді й жалувати стануть.

В голосі його бриніла щира нотка жалю.

— Отак, що одно покоління побудує, те друге поруйнує. Руїнницьким духом на нас з Азії несе, степ, ми, Ганнусю, степ...

— Степ гарний, хвилястий, шумить.

— Гарний, та негарно жити на ньому. Хто захоче, цей його й толоче. Людей, як худобу, з одного боку на другий переганяють. Чи бачила ти де таке?

Перервала сумні гадки питанням:

— А що тобі пан Понятовскі сказав?

— Нічого доброго. Київський воєвода й великий гетьман коронний у криваві піжмурки граються. По цілій Польщі вганяють за собою, винищуючи край до краю. Ми тут на короля Станіслава ждемо, а він lentissimo passu [109] посувається, бо шведський генерал Крассов, котрого йому король Карло з кількома тисячами доброго війська до боку придав, контрибуції з народу здирає. По кілька талярів з диму і на кілька місяців наперед, так само, як Рибінські, каже собі давати. А їм тим часом треба би якнайскорше на Поліссю з військом литовським получитися, щоб Синявського знести, а Рибінського до послуху королеві Станіславові приневолити, чого як не зроблять, то свою справу проріжуть і нас ворогам у кліщі кинуть. Король Станіслав людина мудра й чесна, але вождем там не він, а отсей дерун Крассов, — от в тому то й біда!

— А Іван Степанович вже знає?

— Понятовскі скаже йому, бо мусить.

— А може б, краще замовчав, даром гетьмана збентежить.

— Не бійся. Це він лиш зі мною по щирості балакав, бо ми собі добре живемо, а гетьманові та королеві Карпові іншої співатиме. Не буде ж на Станіслава доносити, бо він тут резидент.

— І це погано. Наші вожді повинні правду знати.

— І так зле, і так недобре, Ганнусю. Погано діло стоїть, а Івана Степановича треба нам жалувати і не тривожити поганими вістками, бо він і так горем прибитий.

Були би вони ще далі журилися, але почувся голос Тамарихи, що до сніданку їх прохала.

Войнаровський відпрошувався, казав, що діла багато має, та почув на те, що вона йому до смерті не простила б, коли б погордував її